— Рятуйте, хто в Бога вірує!
А крамар їхав через греблю, почув та й каже:
— Піду обрятую сердешного чоловіка.
От прийшов, розв'язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав'язав, а сам сів на повозку та й поїхав.
Прийшли туди бурлаки, прив'язали гарненько той камінь до мішка та й пустили на дно.
— Отепер же то одплатили ми тобі, Іване, за все. Гуляй собі на дні та не дури людей!
От ідуть собі додому і зустрічають Івана. Вони й руки опустили. А Іван їм дякує:
— Спасибі вам, добрі люди, що ви мене укинули у воду; там добра, що хто його й зна скільки… і повозки стоять, так я набрав собі повну повозку та й виїхав відтіль.
– Іване, повпихай і нас туди!
— Е, не хочу, дайте сто карбованців, то повпихаю!
— Ну, на, тільки повпихай; наберемо і ми собі добра!
Повпихав Іван бурлаків, тільки бульби здіймаються. Засміявсь наш Іван, та сів на свою повозку, та й поїхав собі.
Про льоху-козу
Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок — не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.
А Дументієва жінка тримала пацятко[7]. Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.[8]
«Тепер я піду на ярмарок, як порядний ґазда», — тішився Дументій.
Нарешті настав довгожданий день.
— Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу, — наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.
— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! — відповів згорда чоловік.
А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.
Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.
Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:
— Що, вуйку, женете на ярмарок козу?
— Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. — відтяв йому Дументій попри саму шкіру.
Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:
— Дай Боже щастя, вуйку!
— Дякую вам.
— Продавати женете козу? Скільки правите за неї? — спитав і не кліпнув.
— Тисячу лей! — кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.
— Даю двісті.
— Давай мамі своїй! — скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.
Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.
«Як ще хтось скаже, — думав він, — що це коза — не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»
Підійшов до третього купця-шахрая.
— На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? — спитав той. — Скільки хочете за неї?
— Аби тебе смерека втяла! — розсердився Дументій.
— Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?
— Сімсот лей!.. — сказав гуцул.
— Даю триста, — і купець-шахрай схопився за гаманець.
— Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляк трафить!
Дументій узяв гроші й вернувся додому.
Жінка вибігла назустріч:
— За скільки продав льоху?
— За триста лей…
Вона сплеснула в долоні. Чоловік перепрошує:
— Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.
— Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля прийшов!
Жінка схопила колотач і, як оса, — на нього.
Напудився Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і кожному господареві мовив:
— Даю тобі сто лей. Зараз я прийду до ресторації зі своїми друзями. Коли поїмо й вип'ємо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!»
Після цього Дументій розшукував купців-шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:
— Ходім до ресторації, бо я вам винен могорич.
Купців-шахраїв не треба було довго просити на дурничку — пішли за Дументієм.
Зайшли вони в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. А коли наїлися й напилися, гуцул витягнув із пазухи свистало і голосно зафівкав.
— Заплачено, пане добродію! — гукнув господар і вклонився Дументієві.
Перейшли до другої ресторації. Там теж понапивалися.