«Так», відповів Чичиков, і знову пом'якшив вислів, додавши: «неіснуючих».
«Знайдуться, чому не бути…» сказав Собакевич.
«А якщо знайдуться, то вам, без сумніву… буде приємно їх позбутися?»
«Будь ласка, я готовий продати», сказав Собакевич, вже трохи підвівши голову і зміркувавши, що покупець, певно, мусить мати тут якусь вигоду.
«Чорт забери!» подумав Чичиков про себе: «цей уже продає раніше, ніж я заїкнувся!» і промовив уголос: «А наприклад яка ж ціна, хоч зрештою, звичайно, це такий предмет… що про ціну навіть чудно…»
«Та щоб не правити з вас зайвого, по сто карбованців за штуку!» сказав Собакевич.
«По сто!» скрикнув Чичиков, роззявивши рота і подивившись йому в самі очі, не знаючи, чи сам він не дочув, чи язик Собакевича, з своєї важкої натури, не так повернувшись, бовкнув, замість одного, друге слово.
«Що ж, хіба це для вас дорого?» промовив Собакевич, і потім додав: «А яка ж була б ваша ціна?»
«Моя ціна! Ми, певно, якось помилились або не розуміємо один одного, забули, в чому полягає предмет. Я гадаю, з свого боку, поклавши руку на серце: по вісім гривень за душу, це найбільша ціна!»
«Он куди загнули — по вісім гривеничків!»
«Що ж, на моє міркування, як я думаю, більше не можна?».
«Але ж я не личаки продаю».
«Одначе ж погодьтесь самі: це ж і не люди».
«Так ви думаєте, знайдете такого дурня, щоб вам продав по двадцять копійок ревізьку душу».
«Але дозвольте: навіщо ви їх називаєте ревізькими, адже душі самі давно вже померли, залишився тільки звук, який не можна сприйняти почуттями. Зрештою, щоб не заходити в дальші розмови в цій справі, по півтора карбованці, зводьте, дам, а більше не можу».
«Сором вам і говорити таку суму! ви торгуйтесь, кажіть справжню ціну!»
«Не можу, Михаиле Семеновичу, вірте моїй совісті, не можу: чого вже не можна зробити, того не можна зробити», говорив Чичиков, проте по полтинику ще накинув.
«Та чого ви скупитесь?» сказав Собакевич: «справді, недорого! Інший шахрай обдурить вас, продасть вам погань, а не душі; а в мене, мов ядерний горіх, всі одна в одну: не ремісник, так інший який-небудь здоровий мужик. Ви подивіться: ось, наприклад, каретник Михеєв! адже більше ніяких екіпажів і не робив, як тільки ресорні. І не те, як буває московська робота, що на одну годину, міцність така, сам і обіб'є, і лаком покриє!»
Чичиков відкрив рот з тим, щоб зауважити, що Михеєва, одначе, давно немає на світі; але Собакевич увійшов, як то кажуть, у саму силу мови: де та рись узялася і дар слова:
«А Пробка Степан, тесляр? та я головою закладаюсь, коли ви де знайдете такого мужика. А яка силонька була! Коли б служив він у гвардії, йому Бог знає що дали б, три аршини з вершком на зріст!»
Чичиков знову хотів зауважити, що й Пробки немає на світі, але Собакевича, як видно, прорвало; полились такі потоки слів, що тільки треба було слухати:
«Милушкін, цегельник! Міг поставити піч у якому завгодно будинку. Максим Телятников, швець: що шилом кольне, то й чоботи, що чоботи, то й спасибі, і хоч би в рот хмільного! А Єремій Со-рокопльохін! та цей мужик сам стане за всіх, у Москві торгував, самого чиншу приносив по п'ятсот карбованців. Ось який народ! Це не те, шо вам продасть який-небудь Плюшкін».
«Але дозвольте», сказав, нарешті, Чичиков, вражений такою великою повіддю сліз, яким, здавалось, і краю не було: «навіщо ви перераховуєте всі їхні якості? З них же користі тепер ніякої, це ж усе народ мертвий. Мертвим тілом хоч паркан підпирай, каже прислів'я».
«Так, звісно мертві», сказав Собакевич, немов схаменувшись і пригадавши, що вони, справді, були вже мертві, а потім додав: «а втім, і те сказати: що з цих людей, які числяться тепер живими? Що це за люди? мухи, а не люди».
«А все ж таки вони існують, а то мрія».
«Ну ні, не мрія! Я вам доповім, який був Михеєв, так ви таких людей не знайдете: здоровило такий, що в цю кімнату не ввійде; ні, це не мрія! А в плечищах у нього, була така сила, якої немає в коня; хотів би я знати, де б ви в іншому місці знайшли таку мрію!» Останні слова він уже сказав, звернувшись до розвішаних на стіні портретів Багратіона й Колокотроні[64], як звичайно буває з співрозмовниками, коли один з них раптом, невідомо чому, звернеться не до
тієї особи, якої стосуються слова, а до якої-небудь третьої, що несподівано надійшла, навіть зовсім незнайомої, від якої знає, що не почує ні відповіді, ні думки, ні потвердження, але в яку одначе так утупить погляд, ніби закликає її» в посередники; і трохи зніяковівши першої хвилини, незнайомий не знає, чи відповідати йому на ту справу, про яку нічого не чув, чи так постояти, додержавши належної пристойності, і потім уже піти геть.