Платон [10] і піфагорійці вважають, що суще і єдине не є чимось іншим, а натомість саме це і є їхня природа, оскільки їхня сутність полягає в тому, щоби бути єдиним і сущим. Натомість філософи, які вивчають природу, гадають інакше, наприклад, Емпедокл каже про єдине так, як розуміє, бо, мабуть, він вважає, що єдине є любов, принаймні вона є причиною того, щоб усі речі поєднуються між собою. Інші стверджують, що єдиним і сущим є вогонь[43], треті — що повітря[44], і з них утворюються і складаються речі. І подібної думки також ті, хто покладають більше елементів, бо їм також доводиться говорити, що єдине і суще є тим, що вони називають началами. Тож виходить, [20] що якщо не покладати єдине й суще як певну сутність, то й ніщо інше з загального не буде сутністю, оскільки вони є найбільш загальним з усього. Якщо немає чогось єдиного самого по собі, ані сущого самого по собі, то навряд чи може існувати щось інше, окрім так званих одиничних речей. Далі, якщо єдине не є сутністю, то очевидно, що й число не може бути сущим якоїсь окремої природи. Адже число складається з одиниць, натомість одиниця і є певним єдиним. Якщо ж існують єдине саме по собі і суще саме по собі, то єдине і суще з необхідністю є їх сутністю, бо ніщо інше не приписується речам як загальне більшою мірою, ніж єдине і суще.
Однак, якщо справді існує [30] таке єдине саме по собі і суще саме по собі, то виникає непросте питання, а саме: як може існувати щось інше, окрім них — я маю на увазі, як може існувати більше речей, ніж одна. Адже немає нічого іншого, крім сущого, тож, згідно з вченням Парменіда, необхідно виходить, що всі сущі є одним і це єдине є сущим.
[1001b] [1] В обох випадках постає питання: адже і в тому випадку, якщо єдине не є сутністю, і в тому випадку, якщо існує єдине саме по собі, число не може бути сутністю. Про перший випадок, уже було сказано раніше[45], що ж до випадку, якщо існує єдине саме по собі[46], то тут виникає питання стосовно сущого. Адже яким чином поруч із єдиним самим по собі може існувати інше єдине? Адже тоді необхідно, щоб існувало не-єдине; бо всі сущі існують або як одне, або як множина, а кожна окрема річ, що належить до множини, є одним. Далі, якби єдине саме по собі було неділимим, тоді, за твердженням Зенона, не було б нічого. Адже те, що будучи доданим або віднятим, не робить щось більшим або меншим, як каже він, не є чимось із сущих, [10] таким чином вочевидь вважаючи, що суще є величиною, а оскільки воно — величина, остільки щось тілесне, а тілесне з усякого погляду є сущим; інші ж речі, як-от площина та лінія, будучи доданими, в одному випадку роблять більшим, в іншому — ні, натомість точка й одиниця не роблять більшим нічого в жодному випадку. Проте, оскільки Зенон міркує грубо, і можливе існування чогось неділимого, тож таким чином супроти нього це можна виправдати (бо додавання неділимого не збільшує, але примножує).
Проте як із такої одиниці або декількох таких одиниць може постати величина? Адже це те саме, що говорити, що лінія складається з точок. Утім, навіть якщо припустити, що число [20], як стверджує дехто, походить з єдиного самого по собі та з чогось іншого не-єдиного, то все ж таки маємо з’ясувати, чому і як в результаті виходить то число, то величина, якщо не-єдине було нерівністю і мало ту саму природу. Адже незрозуміло ані те, як величини могли виникнути із єдиного і такої нерівності, ані, як вони могли виникнути із якогось числа і такої нерівності.
Із цим пов’язане питання, чи є числа, тіла, площини та точки певними сутностями, чи ні. Бо якщо ні, то стає зовсім незрозумілим, що таке суще і якими є сутності речей. Справді, стани речей, рухи [30], зв’язки, розташування та пропорції, схоже, не вказують ні на яку сутність; адже всі вони говорять про субстрат, але в жодному випадку — про певну річ. А в тому, що, здається, найбільшою мірою могло б вказувати на сутність — вода, земля, вогонь та повітря, із яких утворюються складні тіла, — [1002а] [1] тепло, холод і подібні стани не є сутностями, і лише тіло, що їх зазнає, лишається сталим як певне суще і певна сутність. Одначе тіло ще менш є сутністю, ніж поверхня, а поверхня — ніж лінія, лінія — ніж одиниця і точка, бо ними визначаються границі тіла, і вони, схоже, можуть існувати без тіла, тоді як тіло без них неможливе. Ось чому більшість і зокрема ранні філософи вважали сутністю і сущим тіло, а перераховане інше [10] — його станами, а тому начала тіл — началами сущого взагалі; натомість пізніші і мудріші покладали началами числа. Отже, як ми вже говорили, якщо це не є сутність, то взагалі ніщо не є сутністю і ніщо не є сущим; бо не варто називати сущими випадкові властивості.