Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Російський націоналізм і Гоголь

Росіяни намагалися стати нацією принаймні від кінця XVIII століття, зробивши отримання цього статусу і його визнання іншими націями своєю головною турботою. Хоча, на думку багатьох, ця мета до сьогоднішнього дня для росіян недосяжна, російський націоналізм від того слабшим не був. Більшість учених датують появу сучасної національної свідомості останнім десятиліттям XVIII століття[20]. На початку XIX століття ці прагнення здобули спеціальні терміни — народності (народность) і національності (национальность)[21].

Хоча правителі Росії переважно були заангажовані в династичні інтереси, вони часто стимулювали націоналізм. Вивівши Росію на шлях модернізації, Пьотр Перший (роки правління 1689–1725) створив умови для розвитку модерної національної свідомості. Йому приписують якщо не запровадження, то популяризацію ідей нації (народа) та держави. Пьотр також уможливив обмежену соціальну мобільність — важливий чинник націоналізації, відкривши державну бюрократію для людей неаристократичного походження шляхом запровадження «Табеля про ранги» (1722). Це була офіційна ієрархія державної служби, у якій, однак, аристократія переважала та мала певні привілеї. Пьотр прорубав Росії «вікно» на Захід, забезпечивши плацдарм на Балтійському морі. Бажаючи переробити Росію за образом західної країни на кшталт Швеції або Голландії, він розтоптав давні російські традиції, вважаючи їх перешкодою на шляху до прогресу. Петрова суперечлива спадщина визначила ідеологічну лінію розламу російської інтелігенції XIX століття. Ставлення самого Гоголя до впливу Петра Першого на російську культуру в його офіційних заявах було суперечливим, а в неофіційних — навіть відверто критичним.

Єкатєріна Друга (роки правління 1762–1796) продовжила російську територіальну експансію і Петрові зусилля щодо зміцнення держави. Вона утвердила імперське правління на периферіях — необхідність у цьому стала очевидною після повстання на чолі з донським козаком Ємєльяном Пуґачовим. Централізована політика Єкатєріни мала на меті встановити адміністративну однорідність у всій імперії. Вона ліквідувала більшу частину залишків української автономії, запропонувавши українській еліті значну участь у житті імперії. Гоголь у своїх ранніх повістях про Україну зобразив ці процеси у критичному світлі.

Росія стала великою європейською потугою й гігантською імперією. Її перемога над Наполеоном 1814 року, після всіх європейських невдач ефективного протистояння, підтвердила цей новий статус у світі й самій Росії. Кампанія Алєксандра Першого проти Наполеона викликала піднесення патріотичної гордості. Поразка французького «Антихриста» породила численні культурні міфи та дала привід росіянам почуватися рятівниками Європи від тирана. Віденський конгрес 1815 року надав Росії право брати участь у життєво важливих питаннях європейської політики шляхом створення Священного Союзу — на пропозицію Алєксандра Першого. Це була ліга християнських правителів, покликана, принаймні на словах, зберігати мир у Європі, що на практиці часто означало стримування революційних і націоналістичних рухів.

Ставши світовою потугою, що поширила свою владу на гігантські простори Євразії, Росія тепер потребувала культури, яка б утвердила її значення. І все ж культурний рівень Росії був недостатнім для політичного домінування. Світська культура, що народилась у період Петрових реформ, наслідувала західні, здебільшого французькі, неокласицистичні моделі, хоча наприкінці XVIII століття з’явилася критика надмірної імітації та заклики звернутися до тематики місцевих реалій. Ця культура значною мірою спонсорувалася, а відтак і контролювалася державою[22]. Велика частина культурного продукту обслуговувала імперську державу, підтримуючи її ідеологію та формуючи її образ. Добрим доказом цього у XVIII столітті є багата традиція од, що уславлювали правителів. На відміну від більшості національних літератур, у яких народна культура проходить через низькі, пародійні жанри, російська література в модерній Росії почала творитись у високих жанрах оплачуваними державними службовцями[23]. Царі пильнували розвиток російської культури, виступаючи в ролі її спонсорів і цензорів.

20

Джеффрі Госкінс стверджує, що Росії ще належить сформувати свою національну ідентичність, оскільки в минулому імперієбудування в ній завадило націєбудуванню (Russia: People and Empire, 1552—1917 [Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1997]. Див. також Vera Tolz, Russia: Inventing the Nation (London: Arnold, 2001). Про XVIII століття див. Hans Rogger, National Consciousness in Eighteenth-Century Russia (Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1960); та Liah Greenfeld, Nationalism: Five Roads to Modernity (Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1992).

21

У той час, як национальность недвозначно означає «національність» (тобто якість національного буття), народность ґрунтується на народі, який додатково може означати «народ» (у німецькій мові — Volk і його похідні). При перекладі цих термінів я орієнтувалася на контекст. Я перекладаю більш поширений термін народный як «національний» без посилання на російське слово, якщо контекст указує на це значення (наприклад, шляхом зіставлення російської народности з іншими націями). У тексті зазвичай зрозуміло, коли значення слова народ стосується всього російського суспільства, і тоді воно набуває сенсу «нації», або коли значення слова звужене до позначення лише його певного сегменту («простий народ» або «просте населення»). Натрапляючи рідше на национальность, я часто вказую російське використання. Якщо текст тематизує відмінність між народностью і национальностью, або народ і нация, я подаю обидва ці терміни російською. Гоголівські тексти містять усі російські терміни на позначення «нації» та «національності» (народ, народность, народный, национальность і национальный).

22

Протягом більшої частини XVIII століття уряд утримував монополію на видавничу справу. Академічні верстати друкували світську літературу, тоді як православна церква мала власні потужності. Хоча вони й мали певну автономію, все ж були частиною державної структури. Приватні друкарські верстати були дозволені в Росії декретом Єкатєріни лише 1783 року, але держава продовжувала здійснювати контроль над видавничою справою за допомогою цензури (Gary Marker, Publishing, Printing, and the Origins of Intellectual Life in Russia, 1700—1800 [Princeton, N. J.: Princeton Univ. Press, 1985]). У деяких випадках держава навіть нав’язувала споживання культури. Намагаючись продати нереалізовані книжки, держава наказувала всім державним чиновникам витрачати п’ять або шість рублів за кожну зароблену сотню рублів з їхньої зарплатні (Paul N. Miliukov, Ideologies in Conflict, pt. 2, trans. and ed. Joseph Wieczynski [Gulf Breeze, Fla.: Academic International Press, 1975], 147).

23

У XVIII столітті більш наближена до розмовної форма російської мови витіснила церковнослов’янську — книжну та пишномовну мову давнішої, переважно церковної культури. Але тільки завдяки новаторським зусиллям Карамзіна на зламі століття російська літературна мова наблизилася-таки до писемної версії розмовної мови, яка сформувалася на основі елітарної салонної культури. Імператорська Академія наук відіграла важливу роль у стандартизації російської мови.