— Лишилося тільки три дні до кінця місяця, — понуро сказав Шарлюн. — Три дні! А тут ще й мадмуазель Блан нас покинула напризволяще.
— Неправда! — заперечила Міке. — Вона ніколи не кине нас у безвиході. Треба будь-що її зачекати. Вона, певне, повернеться вдень. Чи ж велике діло— підождати дві-три години.
— Точнісінько так учора ми чекали з надією Смішка.
Проте, зрештою, лицарі послухали розумної ради. Фріске лишився чатувати перед школою, решта подались купатися до стрімчаків Рогу. Досі ніхто, опріч Міке, не завважив, що з ними немає Філіпа Віаля, але вона нікому про те не сказала. О дванадцятій, коли вони вертали до школи, Сандрін мимохідь згадала про хлопця.
— Зрадник! — буркнув Шарлюн. — Але ми небагато втратили в особі перебіжчика, що прибився до нас в останню хвилину.
Зозулик про всяк випадок підійшов до Філіпової вілли. Мадам Віаль стріла його дуже мило й сказала, що Філіп поїхав з батьком на цілий день до Марселя.
— Вони вернуться хіба що після обіду, — додала вона. — У них там ціла купа справ…
Зозулик уже рушив до порога, тож він не зміг угледіти ледь помітної усмішки, що супроводила ці слова.
Мадмуазель Блан теж не було цілий день — о восьмій вечора бунгало стояло ще замкнене. Сандрін та Міке мало не плакали.
— Цілий день згаяно! — кинув Шарлюн, простуючи круглою галявиною. — Це вперше ми не заробили за день жодного су. Треба було б Зозуликові покласти гроші в банк: принаймні дістали б відсотки.
Цілий день стояла страшенна спека, і ввечері юрба туристів та тутешніх мешканців заполонила набережну, мол та естакаду, щоби трохи відсвіжитися. Шарлюн, Смішко, Сандрін, Фріске та Рудик залізли в «Морського лева», що тихо погойдувався на швартових. Вони були до краю зневірені, а ласкаве море ніби заколисувало їхню журбу. Аж ось зачулися похапливі кроки, і вони враз стрепенулися.
— Де ви? — долинув схвильований голос Міке. — Ходіть мерщій до кав'ярні! Там Філіп… Ще нічого не загинуло!
П'ятеро лицарів духом опинилися на березі. Міке помчала вперед, мало не збиваючи з ніг усіх стрічних. Приятелі догнали її аж у малій залі кав'ярні Вьє, де півроку тому батько Міке поставив телевізора. Завсідники дивились передачі задарма. Але в таку спеку в цій майже темній залі з низькою стелею нікого не було. В глибині тьмяно висвічував невеличкий білий екран.
— Де ж Філіп? — спитав Шарлюн, роззираючись довкола.
— Там! — показала Міке на екран. — Третій ліворуч… Я зразу його впізнала.
Шестеро голів повернулись до екрана. Так, там і справді був Філіп, статечний і стриманий, як завше, і тільки ледь нервова усмішка свідчила — він хвилюється. Хлопець сидів, мабуть, перед самісінькою камерою, бо очі його, хоч і здалеку, дивилися просто на друзів, на тих вимогливих друзів, що лишилися в Порт-Біу. Міке, невідривно дивлячись на Філіпа, повільно присунула стільці й запросила гостей сісти.
На екрані крупним планом показався диктор — усміхнений білявий молодик у смокінгу.[16]
— Любі глядачі, близькі й далекі,— почав він, — ми зібрали перед вами семеро фіналістів нашого великого конкурсу «Вдвоє більше або нічого!». Сьогодні останній тур. Як бачите, всі вони — в окремих, засклених спереду кабінах. Вони не можуть спілкуватися один з одним і не чують жодного звука зовні. Але зі мною кожен із них з'єднаний осібним мікрофоном, і я чую кожного через репродуктор.
На екрані знову показалася сцена, сім вузьких, яскраво освітлених кабін з сімома конкурентами, що терпеливо очікували шквального вогню запитань. Шарлюн з приятелями нашвидку їх роздивилися: скраю сидів черевань, далі високий чолов'яга, худий, як тріска, далі Філіп, тоді голомизько, огрядний здоровило, бородань і врешті мосьє в чималих окулярах з високим чолом ученого в розкішному ореолі скуйовдженого, нечесаного волосся.
— Що може виграти Філіп? — спитала тихенько Сандрін.
— Не знаю, — відказала Міке. — Може, навіть цілий мільйон, коли вийде переможцем.
Шарлюн аж стенувся.
— Це неможливо! Перемогти всіх оцих дорослих чоловіків у нього нема ані найменшої надії.
— А може, й є: він уже пройшов усі попередні тури. Ось побачимо.
— Ну й потайний же він хлопець! — пробурмотів Фріске. — От бачиш, Шарлюнцю, першість у школі Порт-Біу все ж таки що-небудь важить!
— Тихо! — цитьнула Міке. Диктор повів далі:
— Ми поставимо перед фіналістами десять дедалі складніших запитань, щоб визначити переможця. А він матиме змогу або закінчити на цьому гру, діставши обіцяний виграш, або, коли схоче, продовжити її, подвоюючи виграш аж до мільйона.
— Мільйон! — здушено вигукнув Смішко. — От якби Філіп виграв!
— То мільйон опиниться в його кишені, а не в нашій, — злостиво прошепотів Шарлюн.
— Гадаю, що ні,— сказала Міке. — Адже Філіп — лицар Спільного Скарбу, а це щось для нього та важить.
— Увага! Ви готові? — спитав диктор в учасників конкурсу. — Нагадую — ми починаємо з двох тисяч франків! Почали! Запитання до номера першого!
Черевань завмер у бойовій поставі, нашорошивши вуха й прикипівши очима до молодика в смокінгу, який нараз прибрав загадкового вигляду сфінкса.
— Він, здається, подвоїв своє черево, — пирснула Сандрін. — Ще трохи, і кабіна вибухне.
— Скажіть мені, будь ласка, — виголосив сфінкс, — скільки крові за добу перепомповує здорове людське серце? Маєте дві хвилини.
Перед глядачами крупним планом з'явився великий годинник з секундною стрілкою, що оббігала циферблат, а тоді — черевань, який надимав щоки, напружено міркуючи у своїй скляній комірчині. З глядачевої зали долинав глухий гомін, чулися жарти, свистки й вигуки.
Черевань одкрив рота. Голос його, неприродно писклявий, пронизливо залящав у гучномовці.
— Е… е… сім чи вісім літрів! — видушив він.
— Номер один вибуває! — гукнув молодик у смокінгу.
— Одним менше! — тріумфував Рудик.
— Заберіть череваня! — гукнув Смішко.
— Номер другий! — оголосив диктор.
Він перевів стрілку хронометра на нуль і спитав те саме в худого, мов тріска, чолов'яги, який, бачилось, ще дужче зіщулився. Хронометр показав сто секунд, а він мовчав.
— Скажіть яку завгодно цифру! — посміхнувся сфінкс серед загального сміху.
— Сто літрів!
— Вибуваєте!
— Двома менше! — скрикнув Шарлюн — він аж тремтів, спостерігаючи цей незвичайний поєдинок.
Настала Філіпова черга. Шестеро лицарів затамували дух і мало не ткнулися носами в екран. Сфінкс ласкаво звернувся до наймолодшого фіналіста конкурсу й поставив йому те саме запитання. Хронометр зацокотів знову.
— Близько десяти тисяч літрів! — вигукнув упевнено Філіп. — Стільки ж уміщає цистерна ваговоза.
— Він з глузду спав! — простогнав уражений Фріске.
— Браво, юначе! — гукнув сфінкс. — Ви лишаєтесь на другий тур.
Злива оплесків прокотилася залою.
— Десять тисяч літрів! — проказав Рудик, повертаючись до Шарлюна. — Ти це знав?
— То все бридня! Хіба ж у моєму тілі вміститься десять тисяч літрів крові?
— Йолоп! — промовила Сандрін. — Йдеться про кількість крові, що її перепомповує серце. І то за цілу добу!
— Ану замовкніть, зараз відповідатиме здоровило.
— Оцей може влучити, — шепнув Смішко. — Він на взір тупак, але не варто покладатися на перше враження.
Здоровило за тридцять секунд дав точну відповідь: десять тисяч п'ятсот двадцять літрів. У залі засміялися.
Голомизько відповів зразу, як і Філіп. Бородань схибив і, ясна річ, вибув.
— Шкода, — промовив Рудик. — Він мені подобається.
Учений відповідав по-вченому, почавши з купи технічних подробиць. По ста двох секундах диктор нагадав:
— Швидше відповідайте! Наведіть остаточну цифру. Лекцію скінчите іншим разом.