Сфінкс повільно витяг з внутрішньої кишені останнього папірця і знов прибрав підступного вигляду—як тоді, коли питав про клобук.
— Наостанку трохи географії… Яка завдовжки протока Вірсунга — на Верхньому Рейні?
Смішко, Фріске та Рудик упнулися очима в екран — ось зараз станеться катастрофа… В застиглих очах Філіпа промайнула тінь. На чолі йому виступив легкий піт.
— Протока Вірсунга? — прожебонів Смішко. — Це, мабуть, десь у Голландії…
Закляклий Шарлюн прохрипів:
— Ось як утрачають півмільйона франків за дві хвилини! Півмільйона франків!
Філіп, очевидно, не міг утямити, до чого тут Верхній Рейн. На екрані показався хронометр: стрілка його вже відлічила сто секунд. Рудик мимоволі поклав палець на екран, аби її спинити. Але вона цокотіла й цокотіла далі.
Сфінкс осміхався, схиливши набік голову: це ж він заощадить телебаченню цілий мільйон!
— Ну, Філіпе, останнє зусилля! — промовив він співчутливо. — Вам лишилося десять секунд. Питаю ще раз: яка завдовжки протока Вірсунга?
— П'ять сантиметрів! — вигукнув Філіп. — Це труба, що з'єднує підшлункову залозу з дванадцятипалою кишкою… Ви хотіли збити мене з пантелику вашим «високим попереком»,[18] але саме цим і навели мене на слід!
— Мільйон — ваш! — вигукнув сфінкс, звільняючи свого останнього в'язня.
Хвиля оплесків затопила сцену, хвиля оплесків розляглася в маленькій залі кав'ярні Вьє.
Мосьє Вьє, сполоханий галасом, зазирнув у двері: шестеро дітей, горлаючи, танцювали навколо телевізора несамовиту сарабанду.
Передача доходила кінця, і музику оркестру заглушали гучні вигуки «браво!», що ними вітали щасливого переможця.
Диктор попросив Філіпа сказати кілька слів глядачам. Якщо неймовірний Шарлюн досі мав хоч які-небудь сумніви, то цю мить вони мали розвіятись до останку.
— Сподіваюсь, що одинадцятеро моїх приятелів в Порт-Біу задоволені з мене, — промовив Філіп, весело всміхаючись.
Камера, блукаючи сценою, зазирнула за лаштунки — там юрмились люди. Поміж них діти вгледіли лукаву усмішку й ласкаві очі мадмуазель Блан.
— Отже вона там! — зітхнула Міке. — Звичайно, там, де вона, все має скінчитися щасливо.
За дві години чорно-жовтий «версаль» підкотив до сонного Порт-Біу й завернув на бульвар Монфлері. Мосьє Віаль сидів за кермом, а поруч, на передньому сидінні, тісно вмостилися поряд Філіп і мадмуазель Блан.
Машина минула останній закрут, і світло фар вихопило зненацька з темряви тісну купку людей перед віллою Віалів. То були Філіпова мати й одинадцятеро лицарів. Всі зібралися, навіть малеча, попри пізню годину, — і всі тремтіли з радощів цієї ночі, такої теплої й погідної.
Філіп виліз із авто. Він не пишався, він просто був щасливий. Всі шугнули до нього й не відпускали доти, поки вицілували двадцять чотири рази в ліву щоку й двадцять чотири — в праву.
— Це правда? Правда? — питав захоплений Шарлюн. — Мільйон — справді твій?
— Та ні! Не мій, а — наш…
— Ану покажи! — зажадав Янгол. — Чи то багато грошей?
Мосьє Віаль сміючись простягнув йому великого конверта: в ньому був мільйон — гарними новенькими банкнотами. Лицарі хвилю зорили мовчки, не важучись торкнутися цього багатства, що впало їм як з неба. Філіп побачив на лицях старших легке розчарування.
— Отак на вигляд мільйон, здається, мовби й дрібничка, — промовив він вимушено. — Але коли даруєш його — він ураз набирає іншої вартості.
Ясна річ, скарбник був на посту. Він, як і обіцяв, замість старої теки приніс здоровий шкіряний портфель з трьома замками.
— Вивертай кишені! — мовив він поважно. І конверт з мільйоном притьмом щез у портфелі.
Віалі та мадмуазель Блан стояли осторонь в тіні, споглядаючи лицарів. А трохи згодом, коли всі дванадцятеро, весело гомонячи, розбіглися по домівках, до трійці дорослих, що любенько собі розмовляли, стоячи під зоряним небом, зненацька озвався чийсь голос;
— Отже й ви доклали до цього рук? — запитав сміхотливо нотар Кабассоль — то був не хто інший, як він. — Ви дозволяєте дітям гратися з грішми? Це все одно, що бавитись з вогнем…
— А чом би й ні? — всміхнувся архітектор Віаль. — Що в тім лихого?
— Та, мабуть, що нічого, — відказав старий нотар, — бо ці діти, хоч і добрі шибайголови, мають доволі здорового глузду. Вони збагнули — не вільно зроду нічого здобути, не вільно зроду нічого дати, коли не докласти дрібку тої монети, якої ніхто не бачить, але яка надає ціни всьому на світі: до мільйона франків — на два су серця!
X
ХАТИНИ СХІДНОГО СОНЦЯ
Назавтра вранці в Ла Сьота, десь біля десятої, до мосьє Кастерана зайшов головний бухгалтер і сказав, що його хочуть бачити якісь юні клієнти.
— Там їх ціла делегація, — додав він, чухаючи потилицю. — І серед них отой дивак, що позавчора морочив нам до вечора голову…
Мосьє Кастеран не мав часу. До того ж йому спало на думку, що ці відвідини — якась каверза. Однак зрештою цікавість узяла гору.
— Хай увійдуть, — мовив він до бухгалтера й усівся біля вікна.
Дванадцятеро лицарів Спільного Скарбу зайшли до бюро упевнено й статечно—так і годиться входити людям, що владають великими грішми. Всі як один були ошатні, мов лялечки — у легкому, веселому вбранні, що в нього вдягаються всі діти тут, на Лазурному березі. Гарні сорочки — жовті, зелені, червоні, блакитні, однобарвні або пасасті, на шортах — бездоганна складка. Лише Міке була в коротенькій блакитній сукенці з білими квітами, що так личила до її золотистих кіс та засмаги. Рудик, найбідніший з усіх, позичив у Фріске картату шотландську ковбойку і в ній видавався гарнішим, як завше.
— Ми прийшли в справі наших могікан, — почав Шарлюн урочисто. — В останню хвилю ми спромоглися настарати потрібну суму й хочемо зробити вам замовлення.
— Браво! — вигукнув мосьє Кастеран, не ховаючи дива. — Коли у вас є гроші, то все гаразд! За півтора мільйона франків я зобов'язуюсь вибудувати вам домочки до кінця серпня.
На ці слова в бюро знялася справжня содома:
— Ви з нас смієтеся! — загорлав Шарлюн, підскочивши до підприємця. — Та ж куди не глянеш — всюди ваші проспекти, де пишеться: «Будиночок за двадцять чотири години!». Як хочете собі, а мусите справдити ту заяву, інакше ми не згодні! Шість хатин мають бути зведені до завтрашнього ранку! Ми сорок днів пнулися з шкури, аби заробити ці гроші— то невже тепер нам сидіти, як рак на мілині…
Мосьє Кастеран звів руки до неба:
— Матеріал я маю, але мої люди зараз роз'їхались. Доведеться вам почекати, доки наспіє ваша черга.
— Могіканам ніколи чекати! — обурено промовила Міке. — Якщо до завтрашнього ранку в тому гаю нічого не зміниться, люди з мерії виселять їх звідти за двадцять чотири години! Ви не маєте права до того допустити!
На підтвердження цих слів Шарлюн гупнув кулаком по столу — владання скарбом піддало йому хоробрості.
Мосьє Кастеран спробував одкрутитися, посилаючись на те, що юні відвідувачі за своїм віком ще неправосильні укладати угоду.
— Наш поручитель — дідусь Кабассоль, — урвав його мову Шарлюн. — Зателефонуйте до нього! Він ураз поставить усі крапки над «і»!
Мосьє Кастеран волів без цього обійтися. Тож йому лишилося тільки спитати:
— А гроші?
— Ось! — Зозулик, пишаючись, ступив наперед з портфелем у руках.
Він поважно відімкнув замки манюсіньким ключиком, святобливо, одну по одній, вийняв пачки й розклав їх на столі перед мосьє Кастераном.
— Коли ви маєте якісь сумніви щодо походження цих грошей, — промовив він, — то ось касова книжка…
18
Гра слів: французькою мовою вирази «Верхній Рейн» і «високий поперек» звучать однаково, хоч пишуться по-різному.