Він казав це з легким серцем, спокійнісінько покладаючи відповідальність на Рудика. Відтак хлопці помчали в один бік, дівчата — в інший. Невдовзі вони стрілися на розі й побігли розігрувати ту саму сцену в іншій кав'ярні. А в кав'ярні Вьє події розгорталися достеменно так, як і передбачали діти. За хвилину один опасистий мосьє підвівся з місця, ніби знічев'я, і мерщій рушив до телефону. За ним схопилися ще двоє. Ще інші кинулися до авто — найскорше звістити й зібрати приятелів. І набережною полетіла, як блискавка, надзвичайна новина: «В «Адмірала» сьогодні варитимуть буйябес!»
По недовгім часі в розкішному ресторані «Адмірал», що стояв на бандольській дорозі, за два кілометри від Порт-Біу, став без угаву дзвонити телефон. «Адмірал», чоловік обачний, зважив за краще не хвалитися про свою рибну мізерію й покірно прийняв перших десять замовлень. Але по двадцятому дзвінкові він мовив собі: «Годі!», — та й побіг до кухні. Шеф-кухар, почувши, чого від нього чекають, вражено зойкнув:
— Та що ж я робитиму! В холодильнику є тільки двадцять однобочок, із п'ять лангустів та півската. До Бандоля їхати пізно, нічого я там не знайду. Де ж це видано — запрошувати на буйябес геть усіх і кожного!
А час збігав — надходила вже шоста. Телефон дзвонив не змовкаючи. Люті «Адмірал» та шеф-кухар лаялись на всі заставки. Аж ось їхню увагу привернув якийсь рух на шосе. Од берега простували двоє розхристаних хлопчаків, насилу штовхаючи поганенького іржавого велосипеда. До багажника було прив'язано два грубих вербових сажі; з них капала вода, полишаючи на закуреному шосе темні сліди. Діставшися ресторану, хлопці завернули на бічну алею, що вела до кухні. «Адмірал» та шеф-кухар чекали на порозі, уперши руки в боки.
— У нас є риба, ще й яка гарна! — почав Фріске. — Чи вам, часом, не треба?
— Ану покажи! — неймовірно мовив кухар.
Сажі розв'язано, рибу висипано на здоровий кухонний стіл. Один з каплунів, який ще не до останку знесилів, раптом забився, ніби показуючи, що він — свіжісінький. «Адмірал» був на сьомому небі. Кухар тихо свиснув:
— Та тут стане на тридцять порцій, — видушив він. — Самих каплунів на дванадцять…
«Адмірал» помчав до телефону.
— Скільки хочете за все? — повернувся кухар до хлопців.
— П'ять тисяч франків, — одказав Фріске. — Тут кілограмів із десять…
Кухар йойкнув, так наче його кольнуло в серце:
— Це дорого! Я стільки не дам! Золота ціна вашій рибі—дві тисячі франків…
Боязкий Рудик ладен був згодитись, та Фріске не розгубився.
— Рибу ловив батько мого приятеля, — заявив він урочисто. — Це він призначив ціну, а не ми! Коли не хочете брати, ми підемо до Бандоля…
Рудик простяг руку — і на долоню йому лягла чимала, майже новенька банкнота. П'ять тисяч франків! Хлопець на мить закляк, утупивши очі в далечінь.
— Маємо добрий почин, — шепнув Фріске, виводячи з двору велосипеда. — Треба було правити більше…
Рудик скочив на сідло, Фріске примостився на багажнику, і вони помчали до Порт-Біу. Велосипед стрілою пролетів набережну й завернув до селища. Мадмуазель Блан побачила їх з вікна — хлопці мелькнули й щезли. Вона тривожно прислухалась — чи не впали вони часом. На щастя, ні. Велосипед, шалено деренкотячи, пірнув у чагарі Іспанського Рогу, скотився схилом, підскакуючи на кожному горбочку, востаннє підплигнув, як тобогган[9] і гепнувся перед самісінькими дверима каземату. Їздці беркицьнули в кущі.
— Ну? — прохопився Смішко, що чатував на порозі.
Хлопці обтрусилися її увійшли до каземату. Ватага збилася гуртом у цій вогкій глибці — всі репетували одне поперед одного, як вивід лисенят. А Рудик, не кажучи й слова, повільно витяг банкноту. Її передавали з рук до рук серед побожної тиші.
— Бачите! — тріумфуючи гукнув Шарлюн. — А ви не вірили… Якщо кожен докладе рук — у нас буде купа грошей!
Рибалки-торгівці стояли впрілі, запилюжені, розхристані — аж жаль брав дивитися.
— Купили б собі хоч морозива в італійця на набережній, — співчутливо мовив Шарлюн.
— Ми не посміли, — щиро признався Рудик. — Це ж могіканські гроші, священні…
Вихопившися з його вуст, ці слова взяли всіх за душу. Рудик був приймак убогого бляхаря, що мандрував по окрузі старенькою машиною на три колеса. Хлопець жив у Порт-Біу з ласки добрих людей — місяців два у Джакоміні, два — у Вьє, два — у Каньолів або ще в когось, і всюди його жаліли й любили, — бо він був напрочуд лагідної вдачі. Вряди-годи, скучивши за своїм Рудиком, у містечко навідувався бляхар; тижнів зо два він лагодив, лудив, лютував каструлі та інше начиння, аби віддячити людям за їхню добрість, а тоді знову щезав так само несподівано, як і з'являвся.
Зозулик добув купленого на власні гроші записника. Першу сторінку вже до решти списано. Сюди занотовано п'ятсот шістдесят франків, що їх зібрали позавчора, і опріч того, дрібні даяння, що їх офірував хто тільки міг — бо ж кожен член ватаги мав за справу честі збагатити фонд допомоги могіканам.
— Норін ще нічого не дала, — безжально звістив скарбник.
Всі глянули на Норін. Вона зачервонілась, як вишня, й урочисто простягла свою лепту: стовпчик монет, завинених у жовтий папір.
— Одна дама дала мені сто франків за те, що я віднесла їй до пральні валізу з білизною. Оце й усе, що мені пощастило заробити…
Усі мовчали. Шарлюн дивився на неї широкими очима. Норін наївно додала:
— Я розміняла папірця на монети по сто су: стало куди більше грошей!
— Ну й дурепа! — вигукнув Тітен-солодкі-очка.
Всі зашикали на безсердного Тітена. Міке оступилася за дітлашню:
— Вони ж іще малі — що там з них візьмеш, — мовила вона лагідно. — Нема чого їх рівняти до нас: адже їм ще зовсім бракує досвіду…
— Чом би не вирядити їх завтра вранці під церкву? Саме буде недільна служба, — бевкнув Смішко. — От побачите — за десять хвилин кожен набере по тисячі франків!
Обурені діти зашикали й на нього. Зозулик занотував сто франків, що їх дала Норін.
— Полічи тепер усе! — нетерпляче мовив Шарлюн.
_ Генеральний скарбник підбив рахунок, тричі звірився, тоді повагом обернувся до приятелів:
— Сім тисяч вісімсот п'ятдесят франків! — урочисто вигукнув він, запихаючи гроші до старої гумової тавлинки. Наступного разу я прийду з торбою…
Всі мовчали. Така величезна сума приголомшила акціонерів — вони зорили одне на одного, похитуючи головами. Крізь стрільниці й діри до каземату заглядали промені призахідного сонця й повівав бриз, оживляючи це підземелля Алі-Баби, де замість одинадцяти розбійників зібралися одинадцятеро дітей, що полюбляли веселі розваги, але водночас мали щире й шляхетне серце.
— Чого тільки не купиш на такі гроші! — захоплено вигукнула Сандрін.
— Поки що нема від чого туманіти, — стенув плечима Шарлюн. — Це дрібничка порівняно з тим, що ми мусимо назбирати до кінця липня… Я розпитався в мосьє Пастуреля та діда Кадюса, й вони пояснили, що коли могікани не полагодять як слід своїх хатин, Аморетті вижене їх звідціля, і їм ніде буде прихилити голову… Невже ми байдуже дивитимемось, як кривдять цих старих, що зроду не зробили нікому жодного зла, — наших друзів-могікан?
— Ні! — загукали всі.
— Тоді здобудьмо мільйон, якого їм бракує! Маємо ще тридцять сім днів…
— Мільйон! — вжахнувся Янгол.
— Аякже! І коли гарненько взятися — здобути мільйон буде не важче, аніж зібрати вісім тисяч франків за три дні, як ми вже зробили.
— Ну, то ти занадто сягнув! — пробурчав ледаркуватий зроду Тітен-солодкі-очка.