А по цій зеленій поверхні ковзала й ковзала тінь бігуна, ніби випущена з метафізичного лука стріла, наочно символізуючи самотність людини у Всесвіті.
Кров стугоніла Казданові в голові, легені горіли вогнем, але він спромігся на ще одне естетичне порівняння. Сцена, що розгорталася перед очима, була схожа на одну з картин Джорджо де Кіріко.[3] Голий краєвид. Нескінченні лінії.
Усюдисущість небуття.
Каздан знову кинувся бігти, задихаючись, на межі зомління. Він відчував поколювання в боці, а коліна тремтіли. Перетнув неосяжну поверхню, дзеркало ночі, відчуваючи м'яку траву моріжка під підошвами. Але малий чоловічок увесь час біг попереду…
Несподівано утікач зупинився й нахилився над скляним грибом, що стримів над поверхнею даху. Підняв кришку з тонкого металу, що віддзеркалювала місячне сяйво, і зник.
Чоловік, за яким гнався Каздан, провалився в резервуари Монсурі.
6
Детектив підбіг до слухового віконця, що залишилося відкритим. Його припущення підтвердилося: утікач добре знав цю околицю.
Він зумів підняти скляну ляду без найменшої затримки. Можливо, він мав від неї ключі? Маячня та й годі! Уперши долоню в те місце в боці, де кололо, Каздан став спускатися сходами, що вели прямо в темряву.
Сходи закручувалися спіраллю. Вони мали залізні поручні. Уже відчувалася сильна вологість. Біля підніжжя Каздан завмер, чекаючи, поки очі пристосуються до темряви й можна буде роздивитися, що його оточує. Він знав, де він є, бо бачив по телевізору документальний фільм про ці резервуари. Тут зберігалася третина запасів питної води для парижан. Тисячі гектолітрів джерельної води, відведені сюди з кількох річок, були захищені тут від спеки та нечистот і чекали, коли парижани використають їх для пиття, купання та миття посуду…
Каздан сподівався побачити цистерни, криті басейни. Проте вода була просто під ногами, зовсім відкрита.
Неозора зелена поверхня, з якої стриміли сотні червоних колон, ледь видимих у сутінках. Це був час високої води. Мало хто мився вночі під душем. Він дістав ліхтарика й нахилив пучок його проміння до води. На дні можна було розрізнити номери, написані біля підніжжя колон, схожі на затоплені водою античні мозаїки. Е34, Е38, Е42…
Детектив нашорошив вуха. У глибині печери не чутно було жодного звуку, окрім тихого плюскотіння то там, то там і дивовижного, глибокого, водного резонансу. Куди подівся втікач? Чи він уже далеко, біля якогось невідомого виходу, чи, навпаки, ховається десь зовсім близько, причаївшись у ніші, яку переслідувач рано чи пізно знайде…
Поводивши променем ліхтарика, щоб ліпше роздивитися навколо, Каздан зрозумів, що він перебуває у проході, від якого попереду відгалужувалися праворуч і ліворуч два склепінчасті коридори. Обравши той, що завертав праворуч, заглибився в цей тунель. Зі стін скапувала вода. На підлозі було мереживо калюж. Раз у раз ліворуч стіна уривалася й відкривався басейн. Маса зеленавої, прозорої, нерухомої рідини. Колони сполучалися вгорі арками, утворюючи численні стрілки склепіння, як у монастирі романської архітектури, де вони помножуються до нескінченності. Зелений колір води й червоний колір колон нагадували мавританські мотиви, яскраві тони емалей. Така собі Альгамбра[4] для троглодитів.
Промінь ліхтарика вихопив із темряви ще одну річ. Під стіною ліворуч тяглася низка видовбаних у скелі акваріумів. Там сновигала форель над вистеленим гравієм дном. Вірменин пригадав телевізійну передачу. Колись цих форелей запустили у воду для того, щоб перевіряти ступінь її чистоти. У разі найменшого забруднення риба гинула. Тепер доглядачі резервуарів застосовують інші методи контролю за чистотою води, але форелей зберегли. Це зроблено, безперечно, для створення приємної атмосфери.
Досі ні звуку. Усе, певно, закінчиться тим, що він просто заблукає в цьому лабіринті. На думку спало інше порівняння. Лабіринт Мінотавра. Його водна версія. Він уявив, як морське страховисько пожирає своїх жертв, виснажених нескінченним блуканням понад нерухомими водами…
Почувся кашель.
Той звук був такий короткий і такий недоречний, що Каздан подумав, що це йому примарилося. Вимкнув ліхтарик. Холод, що панував тут, проникав до кісток і, на превеликий подив, йому стало приємно. Тіло тепер мовби пливло на хвилях часу.
Знову кашель.
Утікач ховався десь поблизу і тремтів від холоду. Каздан рушив далі, наосліп, якомога вище підіймаючи ноги. Кашель пролунав уже за кілька десятків метрів.