— У світі Гартмана за фальшиві ноти доводилося платити дорого.
— Хто керував хором? Вільгельм Ґетц?
— У ту пору диригентом був він, так. Згодом були й інші…
— Це він вас карав за фальшиві ноти?
— Іноді. Але Ґетц був досить добрий чоловік. Він мав над собою наглядачів, які й розподіляли покарання.
— Як ви жили? Поза роботою на полях та співом у хорі?
— Ми жили громадою. Разом їли. Разом працювали. Разом спали. Про родину в її традиційному розумінні не було мови. Гартман застосовував настанову, яку Бог дав Авраамові: «Відокремся від своєї країни і своєї родини». Нашим єдиним домашнім вогнищем була «Колонія», до певної міри нам було там затишно й тепло. Справи стали ускладнюватися пізніше.
— Пізніше?
— Коли ми досягали статевої зрілості і втрачали ангельський голос, нас переводили на систему виховання агоге.
Це слово пробудило у Волокіна якісь туманні спогади.
— А що це таке? — запитав він.
— Грецьке слово, яким називали традицію, що існувала у Спарті. В античну добу дітей цієї країни по досягненні певного віку забирали від батьків, щоб прилучити до практики війни. Те саме відбувалося й у «Колонії». Нас навчали рукопашного бою. Уміння володіти зброєю. Випробовували нашу витривалість. І, звичайно ж, навчали терпіти біль…
— Вам давали вогнепальну зброю?
— «Колонія» мала цілий арсенал зброї. Вона була задумана як фортеця. Ніхто не міг наблизитися до неї. Протягом років я був свідком того, як розвивалися технічні винаходи в галузі безпеки. Гартман був щодо цього параноїком. Він постійно чекав нападу на свою фортецю. Не кажучи вже про те, що кожного ранку, кожного вечора він нам погрожував Апокаліпсисом. То було життя божевільних.
Росіянин спробував уявити собі голгофу дітей, які були всіма покинуті, постійно терпіли покарання і жили у світі, де маячня одного чоловіка становила закон для всіх. Сама думка про це робила його фізично хворим. З ним завжди відбувалося одне й те саме.
Думка про страждання дітей доторкалася до якоїсь надто чутливої струни, глибоко прихованої в ньому. До вразливого місця, куди він ніколи не наважувався проникнути.
— Розкажи нам про покарання.
— Ця розповідь не для вразливих сердець.
— Ти ж не примушуватимеш нас це терпіти. Ти розкажеш про те, що доводилося терпіти вам.
— Не сьогодні. Не псуймо чудову ніч перед Різдвом.
— Ми пройшли крізь твоє кубло. Це був непоганий вступ…
— Моє кубло — клоунада. А ти просиш мене розповісти про справжнє страждання.
— І яка ж між ними різниця?
— Страх. Тут усі прикидаються. Кожен знає, що досить йому підняти руку, й біль одразу припиниться. Справжні муки починаються тоді, коли їм не видно кінця, коли він залежить лише від волі ката. Ось тоді можна говорити і про страждання.
— Ти це пережив?
— Ми всі це пережили, у «Колонії».
Волокін не наполягав. Він обрав обхідну дорогу.
— Ті покарання призначалися з якої причини?
— Нас карали за наші провини та помилки, але не тільки. Знущання могло початися без видимої причини. Просто так і цілком несподівано. Посеред білого дня, під ясним сонцем. Коли завгодно. Іноді, коли ми поверталися з поля, несподівано з’являвся Гартман і хапав котрогось із нас. Без жодного слова він відводив його в підземелля головної ферми. Ми знали, що нас чекає. Трюки його власного винаходу, що включали зондування, ін’єкції, застосування хімікатів. Гартман вважав себе дослідником. Ученим. Звісно, в тих дослідах завжди була присутня духовна складова. Ми мусили визнавати свої провини. Благати прощення й помилування. Від нас навіть вимагалося, щоб наприкінці покарання ми цілували йому руку. Dios en cielo, yo en la tierra.[73] Він був нашим єдиним богом на цьому земному світі.
Каздан не втримався, щоб не кинути:
— Катувати малих дітей — це не по-християнському.
Мілош зареготав.
— Друзі, ви не зрозуміли філософію Ганса Вернера Гартмана! На його думку, не було нічого більш християнського, аніж ті страждання. Ви хіба ніколи не чули про умертвіння плоті, про самокатування? Гадаю, невеличкий курс теології не завдасть вам шкоди. Тож послухайте мене, любі мої, бо сьогодні ввечері я в ударі… Щоб досягти чистоти, потрібна молитва, це не підлягає сумніву. Але насамперед — страждання. Покарання діє як засіб очищення. Воно дає змогу зішкребти з людини бруд. Це ключ до будь-якої духовної віри. Спалити зло, яке ми в собі носимо. Знищити нашу земну частину. Плотську частину. Аж поки наша душа стане чистою і вільною. Дозвольте пояснити вам цю особливу алхімію. Своєрідний, так би мовити, парадокс. Бо людині треба звільнитися від власного тіла, але водночас це тіло є засобом, знаряддям пізнання… У міру того як твоє тіло терпить біль, ти налагоджуєш діалог із Богом. Ти стаєш мучеником. Ти стаєш обраним. Звільненим від себе й світу. Extra mundum factus…[74]