Волокін угадав іще глибше почуття Каздана, його любов до чорно-білого кіно. До цієї естетики контрастів, світлотіней, облич, що трактувалися як пейзажі. Атож, Каздан бачив життя в чорно-білих барвах. Він дивився на себе як на героя детективу, чоловіка із застарілими цінностями, з тягучим акцентом. Як на Жана Габена у фільмі «Мелодія в підвалі».
Волокін покинув інтернет-кафе о вісімнадцятій годині. У гуртожитку невдовзі мав пролунати дзвінок, що скликав на вечерю. Він сів у приміський поїзд, цілком поринувши в думки, і спробував синтезувати враження про Каздана. Шістдесятитрирічний чоловік, зріст — сто вісімдесят вісім сантиметрів, вага сто десять кілограмів. Гроза злочинців, таємний агент, інструктор, детектив. А також вірменин, сумний вигнанець, який щонеділі ходить до церкви, наслідує Шарля Азнавура у шлюбному житті — цю подробицю він почув від іншого поліціянта-вірменина, з яким розмовляв по телефону, — і живить свою особистість від вірменської громади. Чоловік неспокійний, можливо, навіть пригнічений, чоловік, який носить у собі повний набір суперечливих цінностей. Різновид інтелектуала, проте схильного виражати емоції дуже скупо, чоловік темпераментний, але такий, що ніколи не кидав свою дружину.
Коли Волокін дістався до гуртожитку, новий образ уразив його уяву. Каздан був начиненою бомбою, сукупністю спресованих займистих речовин, завжди готових вибухнути. Якщо Дудук ніколи не вибухав, розкидаючи довкола себе смертельні осколки, то тільки завдяки своїй роботі поліціянта, лише вона утримувала його цілим і на ногах.
Волокін відчинив хвіртку, не подзвонивши, й увійшов на територію без певних ознак, що правила за сад для цього центру. Умостився в тарадайці, що стояла біля городу. То був його звичний сховок, де він дозволяв собі викурити цигарку-самокрутку. Він ділив її зі своїм партнером, із яким не мав нічого спільного, крім хіба одного — покликання до служби в поліції. Тобто найістотнішого в його житті.
Відчуваючи, як нічний холод пробирає до кісток, Волокін повільно відкрив нігтем довгу коробку «Крейвену»[27] і насипав світлого тютюну на два клаптики тоненького паперу, щоб потім склеїти їх і скрутити цигарку. Рипіння хвіртки примусило його підвести очі — і забути про цигарку.
Волокін роззявив рота з подиву.
В отворі ґратчастої загорожі він побачив бомбу, готову вибухнути, власного персоною.
Ліонель Каздан простував до нього важкою і впевненою ходою.
Уніформа піщаного кольору й шарф, обмотаний навколо шиї.
Волокін усміхнувся.
Він чекав цього візиту, але не так швидко.
15
— Привіт, — сказав Каздан.
Ніякої відповіді.
— Ти знаєш, хто я такий, еге ж?
Мовчанка.
У світлі однієї з лампочок, що горіли над ворітьми, Каздан міг роздивитись обличчя Волокіна. Його риси були тепер набагато чіткішими, ніж на знімку. Перше, що вразило його, — це краса хлопця. Саркіс не збрехав: молодик, попри намочене дощем і прилипле до голови волосся та неголену триденну щетину на обличчі, просто-таки сяяв вродою. Правильні риси, великі світлі очі, густі брови, тобто все те, що робило його несхожим на дівчину, чуттєві, добре окреслені губи, що викликали в пам’яті обличчя юних рок-музикантів, послідовників школи стилю ґрандж.
— Ти, схоже, перебуваєш у фазі «відключки», — сказав він. — Але я в це не вірю.
Волокін і бровою не ворухнув. Упершись підборами у дно тарадайки, він утупився в якусь далеку точку, байдужий до дрібної мжички, що сіялася на нього.
Вірменин роззирнувся довкола: поруч на козлах лежали складені кілки. Він вирішив удатися до сильніших засобів. Схопив один кілок обома руками, як японську шаблю, обкрутився й з усієї сили опустив його на голову наркомана.
Проте Казданові вдалося тільки розпочати свій рух. Волокін уже блокував обидві його руки своєю лівою долонею. Щодо його правиці, то Каздан відчув, як забринів кулак, зупинившись лише за кілька міліметрів од його горла. У нього мороз пробіг поза спиною — він зрозумів, що молодий шибеник міг одним ударом збити його з ніг — усі його сто десять кілограмів, обплутані тугими клубками м’язів.
— Бачу, твої рефлекси повертаються.
— Мої рефлекси варті більшого, аніж ваші, діду.
Каздан відступив назад, звільнивши свої руки. Він кинув «шаблюку» на землю.
— Не сумніваюся в цьому, хлопче. Але я волів би, щоб ти не називав мене образливими кличками. — Він сплеснув долонями. — Може, познайомимося?
— Нема потреби. Я вже навів про вас довідки.
— О, це мені й цікаво знати. І хто ж я, по-твоєму, такий?