— А ви, бува, не перебільшуєте трохи?
Каздан відчував вагу власного пістолета, парабелума марки «Зіґ-Зауер», якого він видобув з кофра сьогодні вранці.
— Бути готовим до найгіршого. Найперше правило стажування.
Не випускаючи з руки цигарку, Волокін запхав пістолета за пояс, спершу перевіривши, чи він на запобіжнику. Потім спокійно запалив самокрутку. Від носіння зброї йому, здавалося, було ні холодно ні жарко.
— Якими будуть інші правила? — запитав він, огорнений хмарою диму.
— За винятком хлопчиків, допитуватиму всіх лише я. Завжди. І я буду представником команди. Я зберіг давнє посвідчення, яке досі вселяє ілюзії. Хоч у мене й бракує мізків, щоб як слід допитати дітей, я ще можу справляти враження на дорослих.
— Я вам вірю.
— Якщо ти бодай один раз спіткнешся, я відвезу тебе назад до твого притулку. Слово всупереч, напад ломки або ще якась чортівня в такому дусі — і я відправляю тебе туди, звідки тебе взяв, о’кей?
— Без проблем.
— А про наркотики навіть не кажу.
— Я чистий, Каздане.
— Усі злочинці, яких я знав, були невинними. Усі наркомани були чистими. Якщо в мене виникне найменша підозра, що ти вколовся протягом дня, я відразу везу тебе до твого Холодного Індика. Але спершу я наб’ю тобі морду. Capisci?[31]
Волокін видихнув хмару диму, усміхаючись.
— Як добре відчувати таку батьківську турботу про себе. А Верну?
— Верну я беру на себе.
Волокін усміхнувся — надто широко. Діяв гашиш.
— Із нас двох, я певен, можна скласти одного досить пристойного детектива.
У Каздана паморочилась голова. Він запитав себе, чи не проводитимуть вони розслідування, перебуваючи під постійним кайфом.
Щоб подолати цей стан, він запитав суворим голосом військового інструктора:
— Запитань немає?
— Ні.
— Якісь правила з твого боку?
— Жодних. У цьому вся моя сила.
Волокін розігнав долонею дим, який клубочився перед очима, й подивився на вказівні панно біля дороги. Вони щойно звернули в напрямку Порт-де-Венсан.
— Куди ми їдемо?
— Розпочнемо наше розслідування з нуля. Ти опитаєш хлопчиків із соборного хору по черзі, одного за одним. Ми перевіримо твою славетну силу. Якщо один із них убивця, як ти думаєш, то викриєш його без проблем.
— Сьогодні діти навчаються у школах, чи не так?
— Достоту так. Доведеться тобі побувати в кожній із них. Я маю список.
— Добре, що я вдягнув краватку.
— Твоя правда. Я тільки сподіваюся, Верну до них іще не дістався. Бо інакше ти спіймаєш облизня.
18
— To як тебе звуть?
— Кевін.
— А що тобі принесе Дід Мороз, ти знаєш?
— Дід Мороз — не знаю, а батько обіцяв мені новий японський дисплей Ві для комп’ютерних ігор. Ми з ним уже ходили в «Score Games».
— А ти певен, що виграєш? Ти у списку?
— Перша хвиля, — з усмішкою відповів підліток. — Я записався ще у вересні.
— «Zelda»,[32] «Need for Speed Carbon», «Splinter Call Double Agent». Що тобі найбільше до вподоби?
— «Need for Speed Carbon». Версія Ві. Вона чудова.
— А ти чув, що кажуть про версію ПЕС для Ві?
— Ще б не чув.
Розмова тривала в такому дусі незрозумілою для Каздана мовою. Але в одному сумніватися не доводилося: між цими двома швидко зав’язався контакт. І тон розмови. І голоси. Усе було іншим. Каздан тримався осторонь. Спершись на стіну, за кілька метрів від двох співрозмовників, у порожній класній кімнаті.
Вони прибули до ліцею Елен-Буше об одинадцятій тридцять. Саме починалася велика перерва, і всі учні йшли до їдальні снідати — ідеальний час для того, щоб побалакати з хлопцем наодинці. Директор школи не заперечувала. Батьків Кевіна Давтяна вже не було, а Верну ще не з’являвся. Ритм офіційного розслідування був дещо уповільнений…
Нарешті Волокін підійшов до суті:
— Як ти ставився до Ґетца?
— Та, власне, ніяк.
— Якби тебе попросили описати його в кількох словах, що ти сказав би?
Каздан покинув колегу й вийшов у коридор. Він сумнівався, що Волокіну пощастить досягти кращих результатів, ніж йому, попри вміння росіянина знаходити спільну тему для розмови з хлопцями. Та, можливо, він усе-таки помітить якусь помилку, деталь, що викаже хлопця-свідка або хлопця-вбивцю…
Детектив спустився сходами — розмова велася на другому поверсі. Архітектура ліцею справляла неабияке враження. Величезна будівля з червоної цегли, з високими й величними залами, що нагадувала деякі споруди в містах Південної Америки, які змагалися видовищністю з тамтешніми рівнинами та горами.