?hgdf654!á)89789789q(Óvjhgjhv
?kjhgfjhgdg5435434345
?iuytiuyY64565465RC
?yutuytyutzftvcuytuyw
Волокін прошепотів, так ніби йому щойно відкрилось інтимне життя заснулого страховища:
— Комп’ютер ніколи нічого не стирає. Він лише надає місце для нової інформації. Щоб звільнити цей простір, він підкорочує попередній файл, ховаючи його першу літеру, звідси й знаки питання. Решта заголовка залишається таким самим, що дає нам змогу легко його розпізнати.
Каздан дивився на рядки, що завжди починалися зі знаку питання. Він не розумів, що можна віднайти в цих нетрях, але хлопець здавався впевненим у собі. Збігали секунди, ритм яких відбивав мотор.
Вірменин запитав, також знизивши голос:
— Ну й що ти там знайшов?
— Ті самі безневинні дурниці. Ґетц, певно, був святим Вільгельмом.
— Це можливо, хіба ні? Той чоловік просто проводив час між хоровим співом і спогадами про свою країну. Навіть якщо він займався нетрадиційним коханням зі своїм коханцем.
— Каздане, ви набагато старший за мене. Ви знаєте людську природу. Вільгельм Ґетц був гомосексуалом. Назер не був його першим хлопцем. І не був єдиним. Кожен гомик гарячий, як розпалена піч. А тут жодної згадки про найменший контакт. Я бачу лише одне пояснення цьому дивному фактові: він користувався іншим комп’ютером. Який стоїть деінде.
Волокін дістав свій диск із комп’ютера і глибоко зітхнув.
— Або він застосовував улюблений метод терористів — віддавав перевагу безпосереднім людським контактам. Ніякої технології, ніяких слідів. У цьому випадку він забрав усі свої таємниці в могилу.
Молодий детектив і далі клацав клавішами. Каздан здогадався, що він стирає сліди свого перебування в комп’ютері. Нарешті Волокін вимкнув його.
— Чому ти такий лютий на педофілів? — запитав Каздан насамкінець.
— Бачу, куди ви хилите, — усміхаючись відповів росіянин. — Якщо я такий лютий на цю погань, то, певно, маю до них особисті претензії. Мабуть, малого сироту не раз ґвалтували в дитинстві…
— А це не так?
— Ні. Мені прикро вас розчаровувати. Моє життя в церковних притулках було не таким уже й радісним, але цієї проблеми я ніколи не знав.
Волокін застебнув сумку й підвівся.
— Я можу назвати вам ті травматичні випадки, які збурили мою душу. Вони називаються «зґвалтуваннями», «анальними тріщинами», «тортурами», «вбивствами», «самогубствами». Їх зібрано безліч в архівах Бригади захисту малолітніх. Мої травми — усі ті хлопчики, яких я знаходив на всіх земних широтах і яких примушували до ганебних трюків. До трюків, яких вони не розуміли. До трюків, які руйнували їхній світ, калічили їх, а іноді й убивали. Для того щоб вистежувати й карати мерзенних збоченців, які це робили, мені було не обов’язково самому пережити те саме. Мені досить, що я думаю про тих нещасних хлопців.
Каздан зберігав мовчанку. Він був звичайно згоден, але також знав, із власного досвіду, що коли чоловік ось так вивертає перед кимось душу, то має глибоко інтимні причини, щоб так робити.
Він підняв віконницю й показав на вхідні двері.
— А що як ми знову допитаємо Назера, коханця Ґетца? Примусимо повернутися в його недавнє минуле? Поговоримо з ним по-людському, людськими словами, а, як знадобиться, то й кількома добрими людськими ляпасами?
20
Назерудин Саракрамагата мешкав у будинку 137 на бульварі Малесерб, неподалік від парку Монсо. То була велика будівля часів Османа,[34] імпозантна, оздоблена барельєфами гербів та каріатид. Каздан пригадав, як маврикієць уточнив, що він має кімнату на поверсі, де розташовані помешкання для слуг.
Каздан застосував свій універсальний ключ. Вони увійшли в перші двері й опинилися перед другими, обладнаними домофоном. Консьєржа не було. Й не було ніякого сенсу дзвонити наосліп і залишити сліди їхнього перебування тут. Не обмінявшись жодним словом, двоє чоловіків сперлися на стіну, яка перепиняла їм шлях, і так стояли, ніби зупинившись перепочити в сутінках, що панували в холі. Їм залишалося тільки чекати, коли хтось із пожильців увійде або вийде.
Через кілька секунд Каздан усміхнувся.
— Це нагадує мені молодість. Мої перші роки в Бригаді розшуку та швидкого реагування.
— Я у свої юні роки ніколи не чекав, поки мені відчинять двері, а влазив крізь вікно.
— Ти хочеш сказати, в ті роки, коли ти був дилером?
— Я був дилером власної долі, Каздане. А це дилерство зовсім іншого виду.
Вірменин похитав головою з виразом іронічного захвату. Почувся шум ліфта. Жінка в хутряному манто і з вечірньою сумочкою відчинила засклені двері. Окинула недовірливим поглядом двох здорованів, які привітали її чемним поклоном.
34
Жорж-Ежен Осман (1809–1891) був префектом департаменту Сени в 1853–1870 роках і в цій ролі став ініціатором великої перебудови Парижа за часів Другої імперії.