Він підвівся, не потурбувавшись одягти ні пуловер, ані штани.
— Хто там?
— Волокін.
Глянув на годинник. 8.45. Майже дев’ята година ранку. Господи! Він прокидається дедалі пізніше. Яким дивом хлопець опинився під дверима його помешкання? Каздан був роздратований, що його захопили ще в ліжку. Проте відчинив двері так, як був, у нижній білизні, змирившись зі своєю вразливістю.
— Room-service.[37]
Волокін тримав у руці паперового пакета, позначеного фірмовим знаком булочної. Його костюм був іще більш пом’ятим, ніж учора.
— Звідки ти взнав мою адресу?
— Я — детектив.
— А домофон?
— Він не відповідав.
— Заходь і зачини за собою двері.
Каздан обкрутився на п’ятах і перетнув вітальню, прямуючи в кухню.
— А у вас непогано. Схоже на баржу.
— Бракує лише річки. Каву?
— Згода, дякую. Як вам спалося?
Каздан, не відповідаючи, схопив фільтр і наповнив його коричневим порошком.
— Мене всю ніч переслідували жахи, — нарешті озвався він. — Через тебе.
— Через мене?
— Діти-вбивці. Я дивився цю бридоту протягом чималої частини ночі.
— Вельми повчальне заняття, правда ж?
Каздан уважно поглянув на Волокіна. Спершись на одвірок, той відповів йому широкою усмішкою.
Вірменин кивнув головою. Але він брехав. Йому снилися не діти-вбивці. Йому не потрібні були нові жахи — він мав досить своїх.
Цієї ночі він брав участь у переслідуванні каральної експедиції, що заблукала в африканській савані. То були солдати, що втратили будь-які орієнтири у житті, будь-яке уявлення про порядок та військову дисципліну. Білі мерзотники, готові грабувати, ґвалтувати, вбивати… У сні Каздан мав хворі очі, заражені якимось мікробом чи вірусом. Він ішов під дощем, по слідах репресій, які чинив той примарний батальйон. Перед тим як пролунав дзвінок у двері, він нарешті побачив ту орду. Обшарпаних і закривавлених солдат, які брьохали під червоним дощем. І тієї самої миті йому відкрилася істина: то було його власне військо, і він був його командиром, командиром із розпухлими, запаленими очима, з яких текли сльози й дощ.
Каздан увімкнув машину. Кілька секунд потріскування, аж поки бризнула цівка чорної рідини, запашної й апетитної.
— А ти? — запитав він. — Ти спав?
— Кілька годин.
— Де?
— В архівах зниклих осіб. Зі сном у мене дуже складні взаємини. Коли він приходить, зустрічаю його з розкритими обіймами, хоч би де я був. Проблема в тому, що я не зробив навіть третини з того, що планував. Можна мені прийняти душ?
Каздан пильно глянув на молодика. Хоч у білій сорочці й краватці, але він мав вигляд бомжа. Безпритульний пес під своєю уніформою і з сумкою через плече.
— Іди мийся. Поки настоїться кава.
— Дякую. — Він дістав із сумки досить грубу папку. — Тримайте. Це моя нічна здобич. Я сфотографував документи цифровим апаратом і сьогодні вранці надрукував їх на принтері.
— А що ти там знайшов? — запитав Каздан, кладучи круасани в порцелянову вазочку.
Він любив вишуканість.
— Ще одного зниклого хлопчика. З іншого хору. 2005 року. З хору церкви Святого Томи Аквінського, яким теж керував наш небіжчик Ґетц.
— Ти займаєшся дурницями.
— Це ми займаємося дурницями. Нам слід було перевірити все це насамперед. Ґетц керував чотирма хорами. У двох із них за два роки зникло двоє хлопчиків. Ви можете скільки завгодно говорити про випадковість, про збіг. Я ж вам кажу, що Ґетц прогнив до кісток. До мозку своїх кісток, якщо так для вас зрозуміліше.
Каздан узяв паку документів і погортав їх.
— Ґетц причетний до тих зникнень, — наполягав хлопець. — Він педофіл, жодного сумніву тут бути не може.
І якийсь хлопець вирішив помститися йому. Йому та його коханцеві.
— Ти ще всього не знаєш.
І вірменин розповів Волокіну про своє нічне відкриття. Про сліди від кедів, які підтверджували, що вбивця був не сам. Що там було кілька хлопчиків.
Ця інформація, схоже, анітрохи не здивувала Волокіна.
— Це підтверджує мою думку. Діти об’єдналися проти свого ворога, — сказав він.
— Ще надто рано робити такі…
— Читайте. Я також приніс досьє Танґі Візеля. А поки що йду під душ.
Волокін пішов митися. Каздан переглянув принесені ним документи. Чекаючи, поки потече вода з крана, він запитував себе, чи молодик спершу не зробить собі укол. Душ — улюблена хитрість наркоманів, які замикаються у ванній, щоб відбути там свій ритуал під дзюркіт води.
І тут йому спала інша думка, ніяк не пов’язана з першою. Він не мав наміру розповідати Волокіну про сьогоднішній дивний нічний візит. Хто тут, до біса? Може, це все йому наснилося? Невже тут, у коридорі, справді був якийсь хлопчик і стукав палицею по підлозі? Невже це справді було так жахливо, як він відчув?