Колись, протягом певного часу, Волокін був «хлопчиком із церковного хору», тому непогано знав церкви Парижа, проте в церкві Святого Августина йому не доводилося бувати. Вона була величезна. Ще зовні він здивувався, побачивши її величезну баню та хрести, що нагадали йому візантійські архітектурні форми. А тепер він був вражений тією гнітючістю, яка тут панувала. Навколо перекочувалися хвилі негативу, утворюючи за ними зловісний кільватерний слід.
Наприкінці проходу хлопці з судової поліції встановлювали прожектори. Здалеку світляний ореол здавався ознакою якоїсь святкової церемонії. Незвичне мерехтіння, яке обіцяло щось надзвичайне, як ото буває, коли натрапляєш на зйомки кінофільму, що відбуваються просто на вулиці, по якій ти йдеш. Насправді ж чуття підказувало Волокіну, що далі, десь біля вівтаря, вони побачать хлопця, для якого сьогоднішній день святковим не став…
Вони усе йшли і йшли. Волокін нишком роззирався довкола. Церква була побудована з базальту або ліґніту. Здавалося, вона прийшла з глибини віків. Або з глибини душ. Народжена з якоїсь чорної ідеї, з темної складки мозку. Тепер, коли очі призвичаїлися до темряви, він помітив каплиці, ліворуч і праворуч, у яких панувала ще чорніша пітьма. Над ними були білі й сірі вітражі. Лише самі по собі ті вітражі студили кров. Вони були схожі на білі бинти, якими іноді перев’язують нижню частину обличчя людини з дуже хворими зубами. Волокін навіть відчував їх холод у глибині щелеп. Він пильно придивлявся до персонажів у свинцевій оправі, чиї обриси вимальовувалися на вікнах, і думав про холодних ангелів, які не знають жалю і чия логіка не має нічого спільного з логікою людей.
Він не бачив фресок на стінах, а може, вони просто були занурені в таку темряву, що бачити їх він не міг. Бачив лише скульптури, що стояли, не менш тверді й застиглі, аніж ті колони, які підтримували склепіння. Увесь простір був змережаний металевими конструкціями, схожими на конструкції Ейфелевої вежі, що відкривали справжню епоху будівництва церкви: кінець дев’ятнадцятого — початок двадцятого сторіччя. Люстри також почасти навівали спогади про Прекрасну добу.[43] Гірлянди скляних куль вигнутими конструкціями нагадували ліхтарі, що світилися від запаленого газу.
— Прокляття! Хай йому сто чортів!
Назустріч вийшов велетень. Він мав чорні як вугілля брови й був у блузі яскравого зеленого кольору.
Волокін здогадався: Ерік Верну, командир групи розслідування.
Той і собі зміряв його поглядом і запитав у Каздана:
— Хто це?
— Седрик Волокін. Бригада захисту малолітніх. — Вірменин обернувся до росіянина. — Ерік Верну, Перший відділ судової поліції.
Волокін простяг руку. Верну не визнав за потрібне її потиснути. Він прошепотів, звертаючись до Каздана:
— Якщо це ще одна з ваших витівок…
— Він потрібен мені, — запевнив його вірменин. — Справді потрібен, повір.
Волокін подивився в кінець проходу. Працівники Служби кримінального обліку метушилися біля східців, що вели до вівтаря. Спалахували фотокамери, від яких освітлена зона здавалася ще білішою. Нагорі височів балдахін. Щось подібне до катафалка щонайменше десять метрів заввишки, затуленого завісою кольору полірованої міді з яскравим орнаментом. Цей колорит ніби нагадував про активну трудову діяльність, про темну енергію, яка свого часу створювала в цій церкві конструкції з цинку та свинцю.
— Ви знаєте, хто це? — запитав Каздан.
— Один зі священиків парафії. Отець Олів’є. Його вбрання знайшли трохи далі. Його роздягли й покалічили post-mortem.[44]
Не треба було бути лікарем судової медицини, щоб помітити рани. З обох очниць текли криваві сльози. Рот, заліплений кров’ю, зяяв великою раною, що тяглася від вуха до вуха. Обидві долоні жертви були стиснуті в кулаки. Якщо йти за логікою вбивці, то неважко здогадатися, що ховалося за його скоцюрбленими пальцями. У правій руці — язик. У лівій — очі. Або навпаки.
43