… Які «подробиці», подумав Степанов, про що ти, Юджин?
Матері лають своїх дітей за те, що ті занадто вірять людям. І моя старенька шкандибає зараз по своїй вулиці Вавілова, обмацуючи тротуар паличкою; катаракта, а оперуватися не хоче; як-не-як, сімдесят дев'ять… А Старий учив — з самого раннього дитинства — вірити, і він казав правду. Він казав правду майже завжди і практично в усьому. А мама — ні. Зараз я можу не погодитися з нею, старість — це беззахисність… Коли, звичайно, Старий — це не якийсь там Габсбург у парику, якого під тремтячі руки ведуть гади, готові стяти голову першій-ліпшій людині за вказівкою того, кого вони, заради особистої вигоди, домовилися вважати живим богом… А як мені було нелегко відстоювати себе перед мамою, коли я був маленький… Доктор Спок, доктор Спок… Комету Галлея будемо роздивлятися, до електрона підбираємось, а як виховувати дітей — досі не знаємо, бо це не покликання, а наука…
Ні, я правильно зробив, що вірив і вірю Славіну. Коли перестанеш вірити друзям — треба стрілятись. Коли в нього щось не спрацювало й сталося непоправне, він же щасливчик, улюбленець долі, — це може обернутися для нього непоправною життєвою катастрофою; п'ятдесят шість — не тридцять, коли можна почати життя з нової сторінки…
Степанов чітко уявив собі його обличчя, яйцеподібний череп, поораний товстими зморшками, неначе в дитини. У Бембі, коли Пади привезла її з родильного будинку, голівка була в таких же товстих зморшках. І чорний чуб на маківці… Дурненька, марить «пеосільвекріном»; Славін сказав їй, що від нього дуже швидко росте волосся; дурниці, нікому він не допомагав, просто вміють робити рекламу, лайна купиш, не те, що «сільвекрін», викачують гроші з довірливих звіряток, які хочуть мати копицю розкішного волосся…
Але ж Славін знає мій тутешній телефон. Чому не подзвонить? Він же розуміє, як мені зараз. Ні, краще ти не думай про це, сказав сам собі Степанов. Про що завгодно думай, тільки не про те, що сталося. А спробуй! Скільки в твоєму мозку мільярдів клітинок? І в них закладено інформацію; от вони нею й живуть; тепер вони твої володарі, а ти їхній підданий. Усе. Крапка. І спробуй примусити ці чортові клітини переключитися на щось інше. Спробуй, заволав Степанов.
2
… У ранковому випуску газет, які Кузані купив у холі готелю, було надруковано величезний портрет Кулькова; заголовок зразу ж впадав у вічі: «Я більше не можу мовчати про загрозу Кремля країнам вільного світу! В таємних лабораторіях іде гарячкова робота по створенню нових систем космічних ракет! Виграти час, не дати здійснити протисупутникову оборону Заходу — мрія московських верховодів!» Трохи нижче, петитом, набрано: «Сенсаційне викриття видатного російського вченого, професора Геннадія Кулькова, який очолював у Росії дослідження в галузі ракетобудування».
— Виявляється, це його вбили? — тихо, наче самого себе, спитав Кузані; він уже зранку добряче випив, вийняв з міні-бару в номері три сімдесятиграмові пляшечки віскі; потім перейшов на джин, знайшов «восьмушку» російської горілки; очі в нього почервоніли, в них з'явився хворобливий блиск, пальці раз по раз стискалися в кулаки; почне битися, сумно подумав Степанов; нічого не розумію; Славін не міг підставити мене, це виключено; щось не спрацювало? Що? Де?
— Увімкни радіо, — попросив Степанов. — Або телевізор…
— Навіщо? Тут, — Кузані тицьнув пальцем у газету, — все сказано. Краще не напишеш…
— І все-таки ти не заперечуватимеш, коли я ввімкну телевізор? Будь ласка, не заперечуй.
Кузані тицьнув пальцем у кнопку ящика; передавали «музікладен»[21], веселі негри натхненно співали стару пісеньку, заново оранжировану.
— Чому вони досі не передають, що на пустирі вбили двох снайперів? — задумливо спитав Степанов; він говорив повільно, немов через силу, дивлячись прямо в очі Кузані. — Мабуть, готують удар… Мабуть, у вечірніх випусках висунуть версію про те, що злочин здійснили люди, яких тренує й утримує Софія.
— А коли ні?
— Тоді ти вільний у своїх вчинках, Юджин, — відповів Степанов. — Я тоді не посмію заперечувати… Ходімо заберемо проявлену плівку, вони ж узяли з тебе за терміновість, ходімо, поки не почалися останні вісті, плівка може виявитися золотою, вкрадуть…
— Ти щось знаєш, — з болем, якось розгублено мовив Кузані. — Але ти не кажеш мені. У твоїх словах є логіка… Справді, чому мовчать про пустир? З твоїм посиланням можна було б погодитись, якби вони не вбили людину… І ти знав, що це скоїться… Ти знав… Мета виправдовує засоби? Це не для мене, Дмитре… Це вандалізм, це інквізиція двадцятого століття… Мені дуже соромно за те, що сталося, я відчуваю себе обгидженим… І Степанов сказав: