Оскільки в водах на захід від Яви, поблизу самої Зондської протоки, впольовано вже багато кашалотів і взагалі довколишні води відомі китобоям як дуже добрі промислові угіддя, то в міру наближення «Пеквода» до Яванського мису марсових дедалі частіше окликали з палуби і нагадували про пильність. Та хоч незабаром попереду з правого борту зазеленіли на обрії увінчані пальмами урвища, а наші ніздрі вже ловили в повітрі солодкі пахощі кориці, ми так і не помітили жодного фонтана. Майже зрікшись надії, що нам тут пощастить уполювати щось, ми вже наближались до входу в протоку, коли раптом почули зі щогли звичайні радісні окрики, і незабаром перед нашими очима розгорнулося рідкісне, грандіозне видовище.
Одначе тут треба задля вступу зауважити, що внаслідок невтомного завзяття, з яким китобої останнім часом переслідують спермацетових китів у всіх чотирьох океанах, кашалоти, що раніше звичайно плавали невеликими табунцями, тепер часто збиваються у величезні табуни — такі численні, що мимоволі виникає думка, ніби всі їхні нації врочисто уклали союз задля взаємної підтримки й спільної оборони. І саме через цей новий звичай кашалотів збиватись у такі незліченні табуни інколи навіть на найкращих досі промислових теренах можна проплавати цілі тижні й місяці, не побачивши жодного фонтана, а тоді раптом наткнутись на таку рясноту, що здається, ніби їх там тисячі й тисячі.
Праворуч і ліворуч попереду «Пеквода», на відстані дві-три милі, утворюючи величезне півколо, що охоплювало половину видимого обрію, безперервною низкою злітали вгору й виблискували в полуденному сонці фонтани китів. На відміну від подвійного фонтана справжнього кита, що б’є прямовисно вгору, а тоді опадає на боки двома снопами, ніби обламане на два боки гілля верби, одиничний фонтан кашалота, нахилений уперед, скидається на пишний, кучерявий султан з білого туману, що злітає раз у раз і опадає на завітряний бік.
Коли «Пеквод» вибирався на високу водяну гору, з його палуби те військо туманних фонтанів, що кучерявились у повітрі один поряд одного, крізь голубувату імлу відстані нагадувало панораму з тисяч димарів якоїсь тісно забудованої столиці, що її духмяним ранком угледів з узгір’я вершник.
Як військо, наближаючись до ворожої ущелини серед гір, прискорює крок, нетерпляче прагнучи скоріше лишити той небезпечний прохід позаду, так і цей величезний флот китів неначе квапився швидше минути протоку, помалу стягуючи досередини краї свого півкола й пливучи зімкнутою лавою, але та лава теж мала форму півмісяця.
Піднявши всі вітрила, «Пеквод» погнався за ними. Гарпунники, вже тримаючи в руках свою зброю, стояли на носах іще не спущених на воду вельботів і бадьоро покрикували. Вони не мали сумніву: якщо тільки не вляжеться вітер, це велетенське військо китів, прогнане крізь Зондську протоку, не дорахується багатьох бійців, коли розсиплеться по східних морях. А хто міг сказати, чи не пливе у тому табунищі й сак Мобі Дік, немов отой обожнюваний білий слон у коронаційній процесії сіамського імператора! I ми мчали далі, розпустивши на реях навіть ліселі, й гнали перед собою тих левіафанів, коли раптом почувся гучний голос Тештіго: той хотів звернути нашу увагу на щось за кормою.
Озирнувшись туди, ми побачили позад себе ще один півмісяць. Його теж утворювали окремі білі хмарки, що здіймались і опадали, як фонтани китів; тільки, опадаючи, вони не зникали зовсім, а ніби кланялись і випростувались. Ахав підніс до очей зорову трубу, крутнувся на своїй костяній нозі, встромленій у опорну ямку, і загорлав:
— Гайда нагору з блоками та відрами мочити вітрила! Малайці женуться!
Тепер ці азіатські грабіжники, неначе вони занадто довго чаїлися за мисами, поки «Пеквод» справді увійде в протоку, гналися за нами, як скажені, аби надолужити згаяне через надмірну обережність. Та в таку хвилину, коли «Пеквод» і сам зі свіжим попутним вітром гнався, як скажений, за табуном китів, то була просто-таки люб’язність із боку тих смаглолицих філантропів, що вони ще дужче підганяли його в тій погоні, немов правили для нього за остроги й батіжок. Саме так, здавалося, сприймав цю картину Ахав, коли, затиснувши під пахвою зорову трубу, ходив сюди й туди по палубі: йдучи з корми на ніс, він стежив за морськими страховищами, за якими гнався сам, а вертаючися з носа на корму — за кровожерними піратами, що гналися за ним. А коли поглядав на зелені стіни водяної ущелини, якою саме плив корабель, коли думав, що крізь цю браму пролягає його шлях до помсти, що крізь цю ж таки браму він і сам мчить у погоні, і за ним мчить у погоні не на життя, а на смерть зграя жорстоких диких піратів, безбожних нелюдів, нечестивців і обсипає його пекельними прокльонами, — коли всі ці думки вирували в його мозку, чоло Ахавове темніло і вкривалося глибокими зморшками, ніби чорний рінистий берег після бурі, що гризла його бурунами прибою, але не могла зрушити з місця.
Проте серед відчайдушної команди «Пеквода» такі думки турбували небагатьох, і коли «Пеквод», помалу зоставляючи піратів далі й далі за кормою, врешті пролетів повз буйно-зелений мис Какаду, що з боку Суматри, й виплив з протоки на широкий простір, гарпунники, здавалося, дужче журилися тим, що прудкі кити втекли від корабля, ніж тішились тим, що «Пеквод» так успішно втік від малайців. Але кити, за якими й далі плив «Пеквод», кінець кінцем наче зменшили свою швидкість, і помалу корабель почав наздоганяти їх. Вітер тим часом трохи вщух, і пролунала команда спускати човни. Та як тільки військо китів — очевидно, завдяки якомусь властивому кашалотам чудесному інстинктові — помітило, що його переслідують три вельботи, хоч до них було ще з милю, воно знову збилося докупи, вишикувалось у зімкнуті лави й батальйони, так що фонтани нагадували тепер блискучі ряди наставлених уперед багнетів, і табун помчав далі з подвоєною швидкістю.
Пороздягавшись до білизни, ми налягли на весла й гребли щосили кілька годин підряд, та ладні вже були облишити погоню, коли раптом серед китів почалася якась колотнеча. Всі ознаки свідчили за те, що їх охоплює дивне сум’яття, чи збентеження, чи розгубленість, про яку китобої, помітивши це явище, кажуть, що кити «перепудилися».[127]
Зімкнуті бойові колони, якими вони досі швидко й невпинно пливли, тепер перемішалися безладно; здавалось, кити знавісніли від жаху, як слони царя Пора в Індії, в битві з Александром. Вони розсипались в усі боки, описуючи величезні неправильні кола, або плавали без пуття сюди й туди, пускаючи короткі густі струмені, що свідчило про панічну тривогу. А ще дивніше виявляли переляк ті з-поміж них, котрі, неначе зовсім паралізовані, безвладно лежали на поверхні моря, ніби залиті водою кораблі без щогл. Навіть якби ці левіафани були отарою звичайнісіньких овець, за якими ганяються по пасовищу три люті вовки, то й тоді б вони, мабуть, не могли виказувати такого надзвичайного переполоху. Але такі періодичні напади паніки характерні майже для всіх стадних тварин. Левиногриві бізони нашого Заходу, стада яких налічують десятки тисяч, бувало, кидалися тікати від одного-однісінького вершника. А згадайте, як люди, що напхались у кошару театрального залу, ледь зачувши слово «пожежа», сторчголов кидаються до дверей, штовхаються, товпляться, тиснуться й безжально затоптують одне одного до смерті. Отож краще облишмо чудуватися з «перепуджених» китів перед нашими очима, бо нема на світі цьому такого тваринного шаленства, якого б не перевершило безмірно навіженство людини.
Хоч багато китів, як ми вже казали, рухались несамовито, але треба зауважити, що табун у цілому не посувався ні вперед, ні назад, а зоставався на одному місці. Як звичайно робиться в таких випадках, вельботи зразу розійшлися в різні боки, і кожен обрав собі якогось одного самотнього кита скраю табуна. Не далі як за три хвилини Квіквег уже метнув гарпуна; уражений ним кит стрепенувся, засліпивши нас бризками, а потім кинувся навтіки, тягнучи нас за собою і прямуючи в саму середину табуна. Хоча в такій поведінці кита, загарпуненого в подібних обставинах, нема нічого незвичайного — навпаки, її слід сподіватися майже завжди, — в китоловстві це одна з найнебезпечніших ситуацій. Бо коли прудкий велетень затягує вас глибше й глибше в саму гущу знавіснілого табуна, ви прощаєтеся з розважним життям і живете в ту мить у якійсь божевільній нестямі.
127
«Перепудити», або «напудити» означає дуже налякати, приголомшити страхом. Це дуже старовинне слово. Один раз воно трапляється в Шекспіра:
У загальнонародній мові це слово вже зовсім застаріло. Коли чемний житель материка вперше почує його з уст понурого нентакітця, він буває схильний вирішити, що це одне з саморобних, напівдикунських слівець жаргону китобоїв. Так само буває з іще багатьма яскравими старовинними словами такого типу, що переселились на скелі Нової Англії разом з гордим і дужим плем’ям давніх англійських емігрантів ще за часів Англійської республіки. Таким чином, деякі з найкращих англійських слів, що мають найдовший родовід — етимологічні Говарди й Персі, — встигли демократизуватися чи навіть «сплебеїзуватися» в Новому Світі.