Коли осліплий і оглухлий кит рвонувся вперед, ніби сподіваючись швидкою втечею врятуватись від залізної п'явки, що впилася в нього, а ми, проорюючи в морі білу борозну, помчали за ним, і з усіх боків нам загрожували згубою ошалілі страховища, які метались сюди й туди, наше суденце в тій скруті нагадувало корабель, що під час бурі, серед плавучих крижаних гір, намагається знайти шлях у звивистих протоках і проходах між ними, не знаючи, в яку саме хвилину його, може, затисне й роздушить.
Та Квіквег, нітрохи не настраханий, мужньо спрямовував нашого човна: то обминав велетня, що саме плив напереріз нам, то ухилявся від другого, що здіймав над нами свій колосальний хвіст; а Старбак весь час стояв на носі вельбота зі списом у руці й зганяв з дороги тих китів, котрих міг штрикнути зблизька, бо діставати списом дальших не було коли. Та й веслярі не сиділи без діла, хоч були тепер вільні від звичайних своїх обов’язків. На їхній пай припадало, головним чином, кричати.
— З дороги, адмірале! — горлав один до величезного горбаня, що несподівано виринув на поверхню, так що ледве не затопив нас. — Гей, опусти-но хвіст! — кричав другий до іншого кита, що поряд з нашим бортом неначе спокійнісінько обмахувався своєю віялоподібною кінцівкою.
На всіх вельботах є досить цікаві пристрої, винайдені колись нентакітськими індіанцями й звані «волокушами». Це грубі дерев’яні квадрати, збиті в два шари з дощок, покладених хрест-навхрест. До середини такого квадрата прикріплена досить довга линва, що має на другому кінці петлю, якою будь-коли можна причепити линву до гарпуна. Цей пристрій уживають здебільшого під час полювання на «перепуджених» китів. Бо тоді довкола вас є багато китів, а ви можете напасти зразу тільки на одного. Але ж на кашалотів у морі натрапиш не щодня, а тому, поки є змога, треба вбити їх стільки, скільки вдасться. А що ви не можете повбивати всіх відразу, то треба хоч напідстрелювати їх чимбільше, щоб потім не кваплячись добивати. От у такій ситуації китобої й удаються до «волокуш». На нашому вельботі теж було їх аж три. Першу й другу кинуто вдало, і ми бачили, як загарпунені кити втікають, кривуляючи, бо «волокуші», зазнаючи у воді величезного опору, тягли їх убік і заважали пливти, як каторжникові заважає бігти прикуте до ноги ядро. Та коли скидали за борт третю «волокушу», незграбна дошка зачепилася за одну з банок у човні й вирвала її геть «із м’ясом». Весляр так і гепнувся на дно човна, коли банка вислизнула з-під нього. А проломлені в обох бортах дірки довелося затикати сорочками та спідніми, щоб зупинити поки що течу.
Ми навряд чи спромоглися б кинути ті гарпуни з «волокушами», коли б у міру того, як ми запливали в середину табуна, наш кит не збавляв усе відчутніше своєї шаленої швидкості. Та чим далі від країв «перепудженого» табуна, тим спокійніше поводилися кити. Наш кит, весь час шарпаючи за линву, врешті таки зірвався з гарпуна, і тільки його й бачили. А ми з розгону ще пропливли між двома китами у самому осередді табуна, ніби якийсь гірський потік виніс нас на тихе озеро в долині. Тут ми тільки чули відгомін тих бур, що бушували в ущелинах між китами на околі табуна, але не відчували їх. Море в самій середині було гладеньке, як атлас, завдяки тій ніжній рідині, що її виділяють у воду кашалоти, коли вони більш-менш спокійні. Так, ми опинились серед того завороженого штилю, який, кажуть, панує в центрі кожного урагану. Але здаля ми бачили, як по краях табуна триває метушня й колотнеча: кити групами по восьмеро, по десятеро ганяли широкими колами, наче кінські запряги на цирковій арені, — так близько один від одного, плече в плече, що якийсь вольтижер-титан міг би стати врозкаряч на спини двох сусідніх китів і кружляти по арені на двох конях зразу. А ту середину табуна, де опинились ми, заспокоєні кити оточували таким щільним кільцем, що ми ніяк не могли прорватися з нього назовні. Доводилось чекати, поки утвориться прохід у живому мурі, що ув’язнив нас, — у тому мурі, який тільки й розступився, аби пропустити нас до тієї в’язниці. Ми намагалися триматись посеред того центральноге озерця, і час від часу до нас підпливали невеликі сумирні самиці та китенята — жінки й діти того охопленого панікою китового війська.
Вся площа, яку займав табун, — разом з широкими смугами чистої води між тими зовнішніми концентричними колами, по яких рухались кити, і між окремими групами їх на кожному з тих кіл, — становила дві або й три квадратні милі. Звичайно, в такому становищі, як наше, враження можуть бути оманливими, але ті фонтани, що їх ми могли бачити з нашого низького вельбота, здіймались наче аж на самому обрії. Я згадую тут про це ось чому: чи то табун умисне замкнув самиць та дитинчат у тому внутрішньому колі, і вони, перебуваючи так далеко від причини переполоху, не могли достеменно знати її, чи, може, вони були просто ще занадто молоді, нерозумні і взагалі невинні й недосвідчені, та хай там як, а ці менші кити, що час від часу підпливали від берегів озерця до нашого човна, поводилися так безстрашно й довірливо, що ми не могли не дивуватися. Наче собаки-дворняги, що обнюхують гостя, вони підпливали аж до наших бортів і доторкалися до човна, так що врешті нам почало здаватись, ніби їх приручили якимись чарами. Квіквег поплескував їх по лобах, а Старбак чухав їм спини своїм списом, проте колоти поки що остерігався: хтозна, що може вийти з цього!
Та коли ми подивилися через борти вниз, нашим очам явився під водою, в глибині, ще один, багато дивовижніший світ. Зависнувши під тим водяним склепінням, там плавали самиці-матері, що годували китенят, і ті, котрі, видно, мали незабаром стати матерями, як свідчила їхня непомірна товщина. Вода в тому озерці, як я вже згадував, була надзвичайно прозора до дуже великої глибини, і так само як людські немовлята, ссучи материну грудь, спокійним, нерухомим поглядом дивляться кудись-інде, ніби живуть двома життями водночас і, споживаючи тілесну поживу, ще й бенкетують духовно якимись неземними спогадами, — так і оті кити-немовлята дивились угору, в наш бік, але зовсім не на нас, ніби для їхнього так недавно народженого зору ми були просто купкою саргасових водоростей. Плаваючи на боці, матері теж наче спокійно розглядали нас. Одне з немовляточок — по деяких химерних ознаках було видно, що йому, мабуть, ще немає й дня, — мало довжину десь так чотирнадцять футів, а обсяг у попереку — футів із шість. Воно трохи розпустувалося, хоч тіло його, видно, ще ледве-ледве відпочило від того невигідного положення, яке воно займало в материному лоні,— ненароджений кит лежить там хвостом до голови, напоготові для остаточного стрибка, зігнутий, як татарський лук. Маленькі бічні плавці й лопаті хвостового плавця в нього були ще поморщені й пожмакані, наче вушка людського немовляти, яке щойно з’явилося на світ.
— Линва! Линва! — заволав Квіквег, дивлячись через планшир у воду. — Загарпунений! Загарпунений! Хто його спіймав? Хто його загарпунив? Два кити — одна великий, друга малий!
— Що тебе вкусило, хлопче? — гукнув Старбак.
— Диви он там! — відповів Квіквег, показуючи вниз.
Як тоді, коли загарпунений кит, вимотавши з кадоба сотні сажнів линви й затягши їх углибину, виринає, а за ним, звиваючись петлями та кільцями, спливає й та линва, так і тепер Старбак побачив довгу, позвивану кільцями пуповину, якою новонароджене китеня наче було ще прикріплене до самої пані Левіафан. Нерідко під час блискавичних пригод полювання ця природна линва переплутується з конопляною, так що виявляється спійманим і дитинча. Отак нам відкрилися в тому зачарованому озерці деякі найінтимніші таємниці океану. Ми побачили в глибинах і любовні ігри молодих левіафанів[128].
Отаким чином ці незбагненні створіння, хоч їх коло за колом оточували тривога й ляк, у самій середині табуна вільно й безстрашно віддавалися всім мирним ділам і навіть безтурботно втішалися пустощами та насолодами. Та хіба ж я й сам усередині збуреної ураганами Атлантики мого єства не знаходжу завжди озерця німої тиші? Хоч довкола мене обертаються грізні планети безнастанних гризот, але десь у самій глибині, куди не сягають бурі, хіба я не купаюсь у вічному спокої й радості?
128
Кашалоти, як і всі китоподібні, але на протилежність більшості інших риб, розмножуються в будь-яку пору року; після вагітності, яка, ймовірно, триває дев’ять місяців, самиця народжує звичайно одне дитинча, хоч відомо кілька випадків, коли зразу народжувались Ісав й Іаков. На такий випадок у самиці передбачено два соски, розміщені дуже дивно — обабіч анального отвору; але самі молочні залози лежать вище. Коли спис китобоя випадково влучить у ці дорогоцінні частини тіла самиці, яка має китеня-сисунця, тоді материнське молоко разом з кров’ю забарвлює морсьну воду на десятки ярдів. Те молоко дуже солодке й жирне; люди куштували його, і воно було б дуже добре до полуниць. Переповнені взаємними почуттями кити поєднуються more hominum '.
1 На людський лад