Мни! Мни! Мни! Весь ранок до самого обіду я розминав той спермацет, аж поки сам ледь-ледь не розтанув у ньому. Я розминав той спермацет, поки мене опанувало якесь дивне потьмарення розуму і я почав несвідомо тиснути руки своїх товаришів, теж занурені в кадіб, плутаючи ті руки з м’якими грудочками спермацету. Ось які щедрі, палкі, дружні й щирі почуття пробуджує ця робота; кінець кінцем я вже потискав їхні руки, чуло дивлячись їм у очі, ніби промовляв: «О мої любі друзі, нащо нам живити один до одного якісь прикрі почуття, хай навіть найменшу нехіть чи заздрість! Ну-бо всі потиснімо один одному руки! Ні, ще більше: стиснімось самі в одну грудку, розімнімо душі свої на молоко й спермацет доброти».
Якби ж то я міг розминати той спермацет довіку! Бо тепер, коли досвід стількох прожитих років багато разів переконав мене, що завжди доводиться кінець кінцем переходити до скромнішого чи принаймні інакшого уявлення про досяжне для тебе щастя і вбачати його не в породженнях розуму, чи уяви, а в дружині, домашньому вогнищі, постелі, столі, сідлі, теплі коминка, в рідному краєві, — тепер, коли я збагнув це, я ладен був би розминати його вічно. У своїх нічних думах та видивах я бачив довгі ряди ангелів у раю, і руки кожного з них були занурені в чашу із спермацетом.
Тут, говорячи про спермацет, доречно згадати й інші споріднені з ним речі, зокрема про готування кита до витоплювання з нього лою.
Насамперед іде так званий «білок», який вирізують із ріпиці кашалотового хвоста й найтовщої частини хвостових плавців. У цій твердій масі, всуціль пророслій сухожильними волокнами — вона становить ніби вистилку для м’язів, — теж є трохи жиру. Знявши той «білок» в кита, його насамперед розрізають на поздовжні смуги зручного розміру, а тоді вже січуть дрібно. Схожа та маса на брили беркшірського мармуру.
Назву «плюм-пудинг» надали шматкам китового м’яса, які подекуди віддираються разом із сальною «ковдрою». Вони теж часто бувають дуже жирні. Ті шматки мають на диво гарний, смаковитий, привабливий вигляд. Як свідчить сама назва, їхнє забарвлення дуже соковите й строкате: тло з сніжно-білих та золотавих смужок, а по ньому густо-червоні та пурпурові цяточки. То немов рубінові родзинки в цитриновому тісті. Всупереч усякому здоровому глуздові, «плюм-пудинг» так і надить, щоб їсти його. Признаюся, що одного разу я його покуштував, сховавшись за фок-щоглою. Смак він мав більш-менш такий, як мала б, на мою думку, королівська котлета їз стегна Людовіка Гладкого[144], коли б його підстрелити в перший день сезону полювання на оленів, та ще й такого сезону, до якого б поспіло особливо вдале вино з торішнього врожаю виноградників Шампані.
Є ще одна субстанція, така дивна, що мені навіть важко точно описати її. Знаходиться вона вже під час переробляння здобичі; китобої дали їй назву «твань», і така вона й є: надзвичайно слизька й тягуча. Її дуже часто знаходять на дні кадобів, у які вичерпували зі «скрині» спермацет, після того як його добре перемнуть і зіллють. Я гадаю, що то злиплі залишки плівок, які розділяли вміст «скрині» й були порвані під час вичерпування.
Так званий «глей» — це термін, який, власне, належить мисливцям на справжнього кита, але часом уживається й тими, хто полює на кашалотів. Ним позначають темну клейку речовину, яку зішкрібають зі спини гренландського, або справжнього кита і яка густо вкриває палуби тих китоловів нижчої породи, котрі промишляють цього левіафана-плебея.
«Клешні». Точно кажучи, це слово не належить до китобійського лексикону. Але в ужитку китобоїв воно має ось яке значення. У китобоїв «клешня» — це коротка, міцна смужка, вирізана з тоншого краю левіафанового хвостового плавця. Середня товщина її — близько дюйма, а площею вона десь така, як залізна лопать мотики. Коли її ребром шкребти жирну палубу, вона діє як шкіряна швабра і якимись невідомими чи то лестощами, чи то чарами зманює за собою весь бруд.
Та коли ви хочете докладніше познайомитися з усіма тими маловідомими речами, то найкраще буде спуститися зразу до сального трюму й побалакати скільки треба з тими, хто працює там. Ми вже згадували про той трюм як про місце, де складають здерті з туші й підняті на корабель «ковдри». Коли надходить час розрубувати сало, той трюм, особливо вночі, являє очам усіх новачків моторошну картину. З одного краю в ньому залишають освітлене тьмяним ліхтарем вільне місце для робітників. Звичайно вони спускаються туди по двоє: один з пікою й гаком, а другий — з лопаткою. Китобійська піка схожа на абордажну зброю з такою самою назвою, вживану на військових кораблях. А гак — на звичайний собі човновий гак. Ним «гаковий» зачіпає сальну «ковдру» і притримує її, щоб вона не ковзала туди й сюди від хитавиці. А другий, «рубач», стоїть на самій «ковдрі» й ударами згори вниз розрубує її на чималі шматки, зручні для перенесення. Лопатка, якою він орудує, така гостра, як лишень можливо; рубач стоїть на салі босоніж, а те сало весь чає вислизає в нього з-під ніг, наче санчата на льоду. І коли він відрубає собі чи своєму напарникові котрийсь із пальців на нозі, навряд чи це дуже здивує вас. У ветеранів сального трюму пальців на ногах обмаль.
95
ОБЛАЧЕННЯ
Якби ви ступили на палубу «Пеквода» на певній стадії отого анатомування кашалота й пройшли на ніс, до брашпиля, то ваш зацікавлений погляд, я певен, привабив би один дуже дивний, загадковий предмет, покладений там уздовж шпігатів завітряного борту. Ні дивовижна цистерна велетенської кашалотової голови, ні те диво, яке являє нашим очам його нижня щелепа, знята з завіс, ні його чудесний симетричний хвіст — ніщо б не здивувало вас із першого погляду так, як отой незбагненний конус — довжиною більший від будь-якого довготелесого кентуккійця, а поперечником при основі близько фута — вугільно-чорний, як Йоджо, Квіквегів ебеновий ідол. Та, власне кажучи, той предмет і є ідолом — чи принаймні в давнину ідолом бувало його зображення. Такий був той ідол, що його знайшли в таємних гаях цариці Маахи в Іудеї; за поклоніння йому цар Аса, її син, позбавив матір звання цариці, й порубав ідола, і спалив його як мерзоту в долині річки Кедрону. Про це досить туманно оповідається в Біблії, в п’ятнадцятій главі Першої книги царів.
Погляньте на члена команди, якого називають шаткувальником: ось він підходить, і з допомогою ще двох матросів завдає собі на плечі того «грандісимуса», як називають його китобої, і, зігнутий під його вагою, немов гренадер, що несе з бойовища вбитого товариша, відносить його далі. Поклавши його на носовій палубі, він починає стягувати з нього темну оболонку, як ото мисливець в Африці стягує шкіру з удава. А стягши ту шкіру, вивертає її навиворіт, як холошу, сильно розтягує, так що вона ширшає удвічі, й напинає на вантах, щоб висохла. Незабаром її знімають звідти, і той самий моряк, відрізавши зо три фути з вужчого, шпичастого кінця, прорізує в тому, що зосталося, дві розпірки для рук і натягує ту оболонку на себе. Тепер шаткувальник стоїть перед вами в повному канонічному облаченні свого сану. З незапам’ятних часів його орден користується цією ризою, бо тільки вона може надійно захистити тіло шаткувальника в той час, коли він виконує свою особливу роботу.
А робота його ось яка; віш кришить великі шматки сала перед тим, як його кладуть у казани. Процедура та виконується на химерних дерев’яних козлах, одним кінцем приставлених до фальшборту. Під козлами стоїть великий кадіб, у який падає покришене сало, як падають аркуші паперу з кафедри запального промовця. Сам шаткувальник стоїть на видній звідусіль казальниці, вбраний у скромний чорний убір, і пильно гортає «листки Біблії»[145]. Ну чим не кандидат на архієпископа, навіть на самого папу римського!
145
«Листай Біблію! Листай Біблію!» — так раз у раз покрикують на шаткувальника помічники капітана. То вони нагадують йому, щоб працював старанно й кришив сало на якомога тонші листочки, бо з тонко накришеного сала лій витоплюється швидше, його виходить більше, а може, це поліпшує і його якість.