— Ego non baptizo te in nomine patris, sed in nomine diaboli![158] — нестямно вигукнув Ахав, коли убивче залізо зашкварчало в хрестильній крові.
Потім він передивився принесені з трюму запасні держална, вибрав одне — з горішини-гікорі, ще не обкороване — й припасував його кінець до залізка. Принесли бухту нової гарпунної линви, розмотали й кілька сажнів її дуже туго натягли кабестаном. Ахав натиснув на линву ногою, і вона аж забриніла, як струна на арфі. Тоді пильно обдивився її і, не побачивши ніяких вузликів, гукнув:
— Добра! Тепер кріпити!
З одного кінця линву розсукали, окремі сталки обплели круг чашечки гарпуна, а тоді туго забили в ту чашечку держално. Линву натягли до половини довжини держална і там міцно примотали тонкою шворкою. Тепер держално, залізко й линва стали нерозлучними, як три Парки, і Ахав похмуро рушив зі своєю зброєю на ют. Стук костяної ноги й горіхового держална глухо відлунював на кожній дошці палуби. Та не встиг капітан зайти до каюти, як позаду пролунав тихий, неприродний, напівглузливий і все ж безмірно жалісний голос. Ох, Піпе! Твій незносний сміх, твій погляд, що знічев’я, але без спочинку бігає по всій палубі, твої чудні гримаси — як багатозначно все це відтінювало похмуру трагедію меланхолійного судна і як глузувало з неї!
114
ПОЗОЛОТА
«Пеквод» проникав усе далі й далі в саме осереддя японських промислових угідь, i на ньому розгорялась мисливська гарячка. Часто в спокійну, приємну погоду моряки по дванадцять, п’ятнадцять, вісімнадцять, навіть по двадцять годин підряд не покидали човнів і чи то на веслах, чи то на гребках, чи то під вітрилами ганялися за китами, часом перепочиваючи по шістдесят-сімдесят хвилин, поки кашалот, що пірнув у глибину, вирине. Але всі ці труди дуже скупо винагороджувалися успіхом.
В такі години, під пом’якшеним імлою промінням сонця, погойдуючись цілий день на положистих, неквапних хвилях, сидячи в човні, легкому, немов каное з березової кори, в такому приязному оточенні лагідних хвиль, що лащаться до бортів вельбота, аж муркочучи, ніби коти при коминку, — в такі години мрійного спокою, дивлячись на тиху красу та блиск поверхні океану, забуваєш, що під тією шкірою б’ється тигряче серце, і не хочеться згадувати, що в цій оксамитовій лапі ховаються безжальні пазурі.
В такі години блукача у вельботі переповнює якесь синівське, довірливе, суходільне почуття до моря: починаєш дивитись на нього, як на квітчастий луг, і далекі кораблі, з яких видно тільки вершечки щогл, неначе пробиваються вперед не по високих морських хвилях, а крізь високу траву хвилястих прерій, як тоді, коли на далекому Заході коні піонерів-переселенців виставляють із буйної дивовижної зелені тільки нашорошені вуха, а самі бредуть, зовсім сховані в ній.
Як у розлогих незайманих долинах чи на схилах гір, повитих м’якою синьою імлою, так і тут панує тиша і тихі шелести; ви ладні заприсягтися, що на тій пустелі в радісний травневий день, нарвавши лісових квіток, полягали й заснули потомлені грою діти. І все це зливається з вашим найпотаємнішим настроєм, так що ява й фантазія, стрівшись на півдорозі, проникають одна в одну й утворюють неподільну цілість.
І це мирне, лагідне оточення не могло, бодай ненадовго, не вплинути заспокійливо і на Ахава. Та коли ці таємні золоті ключі, здавалось, відкривали в ньому його власні золоті скарби, досить було йому дихнути на них, як виявлялося, що це-тільки позолота.
О трав’янисті галяви! О безкраї вічновесняні простори душі! На вас — хоча й давно випалених безжальною посухою земного життя, — на вас іще можуть розкошувати люди, як молоді коні, що качаються вранці по свіжій конюшині, і хоч якусь коротку летючу мить відчувати прохолодну росу життя, що не знає смерті. Дай боже, щоб ці благословенні затишшя тривали довше. Але заплутані, переплутані нитки життя тчуться, як основа й піткання: затишшя перехрещуються бурями, і на кожен штиль припадає шторм. У цьому житті не буває неухильного поступу без відступів: ми йдемо вперед не усталеними етапами, щоб зупинитись після останнього; ми йдемо через несвідомий чар дитинства, бездумну віру хлоп’ячого віку, сумніви юності (це доля всіх), потім через скептицизм, через невіру і, врешті, перепочиваємо в задумі змужніння, зіпертій на Обумовленість. Та, пройшовши цей шлях, починаемо його спочатку — і знов стаємо дітьми, хлопчаками, юнаками, мужами, рицарями Обумовленості… і так довіку. Де ж остання гавань, де той причал, від якого ми вже не віддамо кінців? У якому блаженному ефірі плине світ, що вже не стомить найпотомленіших? Де заховався батько підкидька? Наші душі — наче ті сироти, чиї невінчані матері померли в пологах: таємниця нашого походження лежить у їхніх могилах, і туди нам треба проникнути, щоб розкрити її.
Того ж таки дня, вдивляючись із свого човна в те саме, злотисте море, в його глибінь, Старбак прошепотів:
— О краса, незглибиміша від тієї, що може побачити закоханий в очах своєї юної нареченої!.. Не кажи мені про твоїх зубатих акул, про твої розбійницькі, людожерські звичаї. Хай віра витіснить дійсність, хай уява витіснить пам’ять; ось я дивлюся в бездонний глиб — і вірю.
А Стаб, схожий на рибу в перлистій лусці, аж скинувся у тому самому золотому світлі:
— Я Стаб, а Стаб скуштував уже всякого. Але тут Стаб присягається, що завжди був веселий!
115
«ПЕКВОД» ЗУСТРІЧАЄ «ПАРУБКА»
Веселі були й ті голоси та образи, що їх приніс нам вітер за кілька тижнів по тому, як викувано Ахавів гарпун.
Ми зустріли «Парубка» — нентакітське судно. На ньому щойно забили чіп у останнє барило з лоєм і пригвинтили ляду над розпертим барилами трюмом, а нині «Парубок», по-святковому чепурно прибраний, радісно, хоча й трошки хвальковито пропливав поміж негусто розсіяними по угіддю суднами, збираючись лягти на курс додому.
У трьох марсових на його щоглах маяли на капелюхах довгі, вузенькі червоні стрічки; за кормою був підвішений дном догори вельбот, на бушприті висіла довжелезна нижня щелепа останнього впольованого кита. На всіх снастях красувались розмаїті вимпели, прапорці, емблеми. На обведеному поруччям салінгу кожної щогли було з обох боків принайтовлено по барильцю спермацету, а вище, на салінгах стеньги, теж видно було маленькі анкерки цієї коштовної рідини; а на самому клотику грот-щогли прибито мідний ліхтар.
Як ми дізналися потім, «Парубка» спіткала невидана удача, тим більш дивовижна, що в тих самих водах багато інших суден цілі місяці крейсували, не добувши жодного кита. «Парубок» не тільки роздавав зустрічним суднам повні бочки солонини та сухарів, щоб звільнити місце для куди коштовнішого спермацету, а й вимінював у них порожні барила, і тепер ті барила, понаповнювані, стояли й на палубі, і в каютах капітана та його помічників. Навіть стіл з кают-компанії покололи на розпал, і капітан з помічниками та гарпунники обідали на широкому днищі барила з лоєм, прикрученого до підлоги посеред каюти. В кубрику матроси прошпаклювали й просмолили свої скрині й теж наповнили їх спермацетом; додавали жартома, ніби кухар налив спермацету в найбільший казан і закрив його накривкою, а стюард заткнув носик у запасного кавника і теж наповнив його; ніби гарпунники познімали гарпуни з держалн і налили спермацету в чашечки; що на судні було наповнене спермацетом геть усе, крім кишень у капітанових штанях, та й ті капітан зоставив порожніми лише для того, щоб мати змогу застромити в них руки на знак цілковитого задоволення.
Коли цей радісний удачливий корабель підпливав до похмурого «Пеквода», з його бака до нас долинув дикий гуркіт якихось велетенських барабанів. А коли «Парубок» підплив ще ближче, ми побачили, що вся команда обступила здоровезні салотопні казани, затягнені зверху схожою на пергамент сирицею з шлунка чорного кита, і стиснутими кулаками гатила по тій барабанній шкірі, а вона відлунювала громом. На шкафуті помічники капітана та гарпунники витанцьовували зі смаглявими дівчатами-полінезійками, що повтікали за ними з дому, а диригували тією хвацькою джигою три лонг-айлендські негри, що стояли в розцяцькованому човні, міцно підвішеному вгорі між грот- та фок-щоглою, і вимахували блискучими смичками з китової кістки. Тим часом кілька членів екіпажу товпились, розбираючи мурування салотопні, з якої вийняли казани. Можна було подумати, ніби вони руйнують прокляту Бастілію, — з таким несамовитим криком жбурляли вони в море непотрібну тепер цеглу й вапно.