Але й це завдання грандіозне; воно не до снаги звичайному сортувальникові листів на поштамті. Навпомацки спускатись услід за китами на дно морське, стромляти свої руки в незглибимі основи всесвіту, між його ребра й у саму тазову кістку — це жахливе діло. Хто я такий, щоб наважитись упіймати на вудку левіафана? Грізні кпини в книзі Йова вже мали б відстрашити мене: «Чи складе він (левіафан) умову з тобою?.. Тож надія твоя неправдива!» Але я плавав у бібліотеках і борознив океани; я сам оцими ось живими руками патрав китів. Я не жартую, і я ладен спробувати. Тільки треба розв’язати деякі попередні проблеми.
Перша: невизначений, невпорядкований стан цетології як науки з самого порога підтверджується тим, що в деяких джерелах так досі й не вирішено: кит — це риба чи ні. У своїй «Систематиці природи», виданій 1776 року, Лінней заявляє: «Я відокремлюю китів від риб». Та, скільки мені відомо, аж до 1850 року акула й камбала, скумбрія й оселедець, усупереч цьому категоричному Ліннеєвому декретові, поділяють з левіафаном володіння тими самими морями.
Підстави для того, щоб вигнати китів з водяного царства, Лінней наводить такі: «З огляду на їхню теплу кров, двокамерне серце, легені, рухомі повіки, порожнисті вуха, рenem intrantem, [вводжуваний статевий член] feminam mammis lactantem, [самиць, що годують малят сосками] і врешті: «Ex lege naturae jure meritoque» [за законами природи, справедливо і заслужено]. Я переказав усе це моїм нентакітським приятелям Саймонові Мейсі та Чарлі Гроббові, з якими колись побував у плаванні, і вони одностайно висловили думку, що всі ці аргументи недостатні. Чарлі навіть не дуже чемно сказав, що все це нісенітниця.
Отож знайте: наперед відкидаючи будь-які заперечення, я приймаю добру давню думку, що кит — це риба, і для підтвердження цього погляду пошлюся на святого пророка Йону. Встановивши цю головну тезу, далі ми маємо з’ясувати, які внутрішні особливості вирізняють кита з-поміж інших риб. Вище я навів відмінності, зазначені Ліннеєм. Коротко резюмовані, вони такі: легені й тепла кров, тоді як у інших риб нема легенів, а кров холодна.
Далі: як нам визначити кита за очевидними зовнішніми ознаками, і то так, щоб назавжди приліпити йому виразну етикетку? Коротше кажучи, ось як: кит — це риба, що пускає вгору струмінь і має горизонтальну хвостову лопать. Оце вам і весь кит. Хоч яке стисле це визначення, проте воно є результатом довгих роздумів. Морж пускає струмінь, як і кит, але морж — не риба, бо він земноводний. Але особливо переконлива в сполученні з першою друга теза мого визначення. Майже кожен, напевне, помітив, що всі риби, знайомі жителям суходолу, мають не горизонтальний, а вертикальний або стоячий хвіст. Тим часом у риб, що пускають струмінь, чи то фонтан, хвіст хоч і має форму, подібну до риб’ячого, проте завжди буває розміщений у горизонтальній площині.
Наведеним визначенням я аж ніяк не виключаю з левіафанового братства жодного з тих морських створінь, котрих досі залічували до китів нентакітці — люди, найкраще обізнані в цьому питанні; а з другого боку — не залічую сюди інших риб, які досі авторитетно вважалися сторонніми [40]. Таким чином, і всі менші риби, що пускають фонтан і мають горизонтальний хвіст, повинні бути занесені де цього загального начерку цетології. А тепер опишемо великі підрозділи всього китового війська.
Насамперед я розподіляю китів, залежно від їхніх розмірів, на три основні книги (розбиті на розділи), які охоплюють усіх їх, великих і малих,
І. Кити ін-фоліо; II. Кити ін-октаво; III. Кити ін-дуодецімо.
Як представника китів ін-фоліо назву спермацетового кита; ін-октаво — сірого дельфіна; ін-дуодецімо — бурого дельфіна.
ІН-ФОЛІО. Сюди я включаю такі розділи: 1. Спермацетовий кит; 2. Справжній кит; 3. Фінвал; 4. Горбач; 5. Гостроспинний кит; 6. Жовточеревий кит.
КНИГА І (ін-фоліо), р о з д і л 1. (Спермацетовий кит).
Цей кит, трохи відомий давнім англійцям під назвами «трампа», «фізетер», або «ковадлоголовий кит», у французів зветься «cachalot», у німців — «Pottfisch», а мовою Довгих Слів — «макроцефалюс». Він, безперечно, найбільше з живих створінь, що населяють земну кулю, найгрізніший з усіх китів, яких можна спіткати в морі, найвеличніший на вигляд і, нарешті, найцінніший з комерційного погляду, бо тільки з нього добувають оту дорогоцінну речовину — спермацет. Усі його дивовижні особливості я ще не раз розглядатиму далі. А поки що мене цікавить тільки його назва. З філологічного погляду вона безглузда. Кілька сторіч тому, коли спермацетовий кит був зовсім невідомий людям у всій своїй неповторній своєрідності, а жир його часом, при нагоді, добували з мертвих особин, прибитих хвилею до берега, в народі вважалося, що спермацет дає те саме створіння, яке в Англії називають гренландським, або справжнім китом. У ті часи гадали також, що спермацет є тим самим збудливим виділенням організму гренландського кита, на яке вказує перша половина назви цієї речовини. За тих часів спермацет був надзвичайно рідкісний, і вживали його не для освітлення, а для мастей і як ліки. Тоді його можна було тільки купити в аптеці, як тепер ми купуємо унцію ревеню. І, по-моєму, коли з плином часу стала відома справжня природа спермацету, давня його назва однаково збереглася в торгівлі — безперечно, аби підтримати високу ціну завдяки пов’язаному з тою назвою уявленню про його рідкісність. Таким чином, напевне, врешті ця назва перейшла й на того кита, з якого насправді добувають спермацет.
КНИГА І (ін-фоліо), розділ 2. (Справжній кит).
З певного погляду це найшановніший з левіафанів, бо він був першим із китів, на якого люди почали систематично полювати. З нього дістають матеріал, відомий під назвою «китового вуса», та лій, так і званий «китовим лоєм», — з комерційного погляду товар другорядної якості. Серед китобоїв це створіння без розбору називають будь-яким з подальших титулів: «кит», «гренландський кит», «чорний кит», «великий кит», «справжній кит». Про вид, наділений стількома назвами, важко твердити з певністю, що це один і той самий вид. Якого ж саме кита включаю я до другого розділу своєї книги ін-фоліо? Того, котрого англійські природознавці називають «великий mysticetus», англійські китобої — «гренландський кит», французи — «baleine ordipeire», а шведи — «growlands walfisk». Це той кит, на якого вже понад двоє сторіч полюють англійці й голландці в арктичних водах; за яким здавна ганяються американські китобої в Індійському океані, на Бразільських обмілинах, біля Північно-Західного узбережжя і в інших частинах світу, прозваних ними «китобійними угіддями».
Дехто твердить, ніби між «гренландським китом» англійців і «справжнім китом» американців є різниця. Але в усіх головних ознаках вони цілком тотожні, і досі ще не наведено жодного вирішального факту, яким би можна довести радикальну відмінність між ними. А саме через нескінченні розмежування, обгрунтовані вкрай непереконливими відмінностями, деякі розділи природничої історії аж відлякують нас своєю заплутаністю. Про справжнього кита ми ще докладно скажемо згодом, наводячи дані, що проливають світло й на кита спермацетового.
КНИГА І (ін-фоліо), розділ 3. (Фінвал).
Під цим заголовком я описую страховище, яке можна спіткати майже в усіх морях і яке називають «фінвалом», або «дмухачем», або «Довгим Джоном». Це саме той кит, чиї фонтани найчастіше бачать удалині пасажири нью-йоркських пакетботів під час плавби через Атлантичний океан. Довжиною, а також наявністю китового вуса фінвал схожий на справжнього кита, але він не такий опасистий і має світліший колір — майже оливковий. Його величезні губи нагадують кручену линву — так вони помережані глибокими скісними зморшками. Найприкметніша його ознака — спинний плавець — часто привертає увагу в морі. Цей плавець, три-чотири фути завдовжки, виростає сторчма на спині, ближче до хвоста, і має форму трикутника з дуже гострою, шпичастою вершиною. Інколи кит увесь пливе під водою, і над поверхнею моря буває видно самий плавець. Коли море більш-менш спокійне, тільки злегенька помережане круговими хвилями, над якими, ніби гномон,[41] здіймається той плавець і відкидає тінь на побрижену гладінь води, ту гладінь можна порівняти з циферблатом сонячного годинника, а кільця хвиль — з коловими годинними позначками, награвірованими на тому циферблаті. І тінь на цих «ступенях Ахазових»[42] часто падає назад.
40
Я знаю, що донедавна риб, званих ламантинами й дюгонями («риба-свиня» й «риба-корова», як називають їх нентакітські Гробби), багато натуралістів відносили до китів. Та оскільки ці риби-свині утворюють галасливі й обридливі табуни, що здебільшого ховаються в гирлах річок і живляться там мокрим сіном, а головне — через те, що вони не пускають фонтанів, я не визнаю за ними права зватися китами і таким чином видаю їм паспорти, щоб вони покинули Королівство Цетології.