42
БІЛІСТЬ КИТА
Що означав Білий Кит для Ахава, вже пояснено; та я ще не сказав, що він означав часом для мене.
Опріч тих досить очевидних міркувань про Мобі Діка, котрі не можуть не розбудити певну тривогу в будь-чиїй душі, була ще й інша думка — чи, краще сказати, пов’язаний з Мобі Діком невиразний, безіменний жах, який інколи досягав такої сили, що цілковито притлумлював усі інші думки та почуття. Той жах був такий загадковий, такий невимовний, що я майже не маю надії витлумачити його словами. Мене чомусь понад усе інше жахала ота білість Мобі Діка. Я не можу й сподіватися, що мені пощастить це пояснити; і все ж, хай незв’язно, хай приблизно, я мушу пояснювати, бо інакше всі ці розділи будуть ні до чого.
Хоча в багатьох природних, звичайних речах білість витончено підкреслює їхню красу, немовби вділяючи їм щось зі своїх особливих переваг, як-от у мармурі, камеліях, перлах; і хоч багато народів у той чи інший спосіб визнали певну царствену гідність цієї барви — адже навіть пишні варварські королі Пегу, давньої бірманської столиці, ставили титул Володаря Білого Слона поперед усіма іншими високомовними позначеннями своєї самодержавності, та й сучасні королі Сіаму помістили зображення цієї самої сніжно-білої тварини на своє королівське знамено, а на прапорі Ганноверу ми бачимо силует сніжно-білого огиря, і велика Австрійська імперія, спадкоємиця цезарів всемогутнього Риму, теж обрала символічною барвою своїх монархів цей імператорський колір; і хоч ця особлива його перевага виразилася й у самому роді людському, даючи білій людині беззастережну вищість над будь-якою темношкірою расою; і хоч, окрім усього цього, білий колір був навіть визнаний кольором радості, бо ж і стародавні римляни позначали святкові дні білим камінцем; і хоч у багатьох інших земних уявленнях та асоціаціях цей колір став ознакою чогось зворушливого й шляхетного — як-от невинності наречених, старечої лагідності; і хоч у червоношкірих тубільців Америки білий пояс-вампум, піднесений у дарунок, означав найвищу честь; і хоч у багатьох краях біла горностаєва мантія судді символізує суверенність правосуддя, а молочно-білі коні, впряжені в карети королів та королев, підтримують у повсякденності їхню пишноту; і хоч навіть у найвищих таїнствах найвеличніших релігій світу білий колір був обраний символом божественної чистоти та могутності: вогнепоклонники Персії вважали найсвященнішою річчю на своєму вівтарі роздвоєний білий вогник, а в еллінській міфології сам великий Зевс утілювався в сніжно-білого бика, та й у благородних ірокезів найбільшим релігійним святом, яке справлялося серед зими, було принесення в жертву священного Білого Пса — бо це бездоганне, незрадливе створіння вони вважали найкращим посланцем, якого лишень можна вирядити до Великого Духа зі щорічним засвідченням їхньої вірності йому; і хоч християнські священнослужителі виводять із латинської назви білого кольору назву свого обрядового убору — альби, чи то стихаря, — надяганого під рясу; і хоч в урочистих церемоніях римського католицтва білий колір відіграє особливу роль у обряді страстей господніх; і хоч у Одкровенні святого Іоанна спасенникам надано білі шати, а двадцять чотири старці стоять у білих одіннях перед великим престолом, і Подібний до Сина Людського, що сидить на тому престолі, теж білий, немов біла вовна, — одначе, попри нагромаджені тут асоціації з усім приємним, почесним, високим, у самій найглибшій сутності білої барви таїться щось невловне, що вселяє в душі більше жаху, ніж зловісний червоний колір крові.
Саме ця невловна якість і є причиною того, що білість, відокремлена від приємніших уявлень і поєднана з чимось таким, що жахливе й само по собі, підсилює ту його жахливість до найвищого ступеня. Згадайте білого ведмедя Арктики й білу акулу тропічних морів: через віщо вони видаються такими моторошними страховищами, як не через їхню лискучу, снігову білість? Саме ця примарна білість надає безмовній злобності їхнього вигляду відтінку якоїсь мерзотної вкрадливості, не стільки жахливої, скільки огидної. Тому навіть пазуристий тигр у своїй геральдичній шкурі не здатен так похитнути нашу відвагу, як сповитий у саванну білину ведмідь або акула[62].
Або згадайте альбатроса: звідки взялась ота хмара містичного подиву й блідого жаху, що сповиває цей блідий привид у будь-чиїй уяві? Не Кольрідж[63] перший оточив її цими чарами, а велика необлесно правдива лауреатка самого господа — Природа.[64]
Серед хронік нашого американського Заходу та індіанських переказів найбільш уславилась легенда про Білого Коня Прерій — розкішного молочно-білого огиря з великими очима, маленькою головою, широкими грудьми і гордою величною ступою, в якій просвічує гідність тисячі царів. Він був обранцем-Ксерксом величезних табунів диких коней, чиї пасовиська в ті дні не мали інших огорож, крім Скелястих та Аллеганських гір. На чолі свого вогнедишного війська він мчав через ті простори на захід, як зоря-обранка, яка щовечора виводить на небо легіони світил. Лискучий водоспад гриви, вигнута дугою комета хвоста прикрашали його пишніше, ніж могла б прикрасити збруя, оздоблена золотом і сріблом. То було царствене, неземне видиво ще не занепалого західного світу, яке в очах давніх слідопитів і мисливців воскрешало славу тих предковічних часів, коли Адам ходив по землі в усій величі, мов божество, широкогрудий і безстрашний, як цей могутній кінь. Чи то він серед своїх ад’ютантів та придворних виступав на чолі незліченних когорт, що ринули по степах нескінченним потоком, немов велика ріка Огайо, чи то з роздутими гарячими ніздрями, які червоніли крізь його прохолодну молочну білість, ганяв учвал, озираючи своїх підданих, що розсипалися довкола, скільки око сягає, і скубли травицю, — в якому б вигляді не являвся він, та завжди був предметом шаноби, змішаної зі страхом, навіть для найвідважніших індіанців. І з того, що оповідають легенди про цього царственого коня, не лишається сумнівів, що саме благородна білість сповивала його ореолом божественності, а та божественність мала в собі щось таке, що, викликаючи шанобу, водночас навівало невимовний страх.
Та є й приклади, коли білість утрачає весь той дивний ореол слави, який огортає її в образах Білого Коня й Альбатроса.
Що саме в людині-альбіносі так незвичайно вражає наше око, відштовхує нас — часом аж настільки, що її цураються близькі люди і навіть рідня? Це властива їй білість, від якої походить і сама назва таких людей. Хоч би альбінос мав нормальну людську статуру, без ніяких тілесних вад, але сама ота білість, що проникає його наскрізь, робить його дивно бридким, бридкішим за найпочварнішого виродка. Чому воно так?
Та й у зовсім інших аспектах, у своїх менш матеріальних, але не менш грізних виявах природа не обминає цього найголовнішого атрибута жахливості. Адже залізнорукий привид Південних морів за свою сніжно-білу льодяну барву дістав прізвисько — Білий Шквал. І винахідлива людська злоба, як свідчить багато історичних прикладів, не знехтувала такого сильного допоміжного засобу. Як разюче підсилює він ефектність отієї сцени в хроніці Фруассара[65], коли замасковані сніжно-білими символами своєї корпорації відчайдушні гентські Білі Каптури [66] вбивають на ринковому майдані графського управителя!
Так само щоденний багатовіковий досвід усього людства засвідчує надприродність цього кольору в деяких речах. Нема сумніву, що у зовнішньому вигляді мерця найдужче страшить нас мармурова блідість його обличчя, немовби та блідість є не тільки ознакою смертельного ляку тут, на цьому світі, а ще й свідченням жаху перед дивами, побаченими на тому світі. І з цієї блідості мерців ми запозичуємо й знаменний колір савана, в який убираємо їх. Та навіть у наших забобонах ми неодмінно одягаємо примари в ті самі снігові шати: всі привиди постають у молочно-білому тумані… Так, коли вже ми погрузли в цих жахах, то ще згадаймо, що й сам цар жаху, зображений євангелістом, сидить на білому коні[67].
62
Щодо полярного ведмедя, то той, хто побажає дослідити цей предмет ще глибше, міг би заперечити, що не сама білість, окремо взята, так підкреслює нестерпну потворність цієї звірюки; бо при глибшому аналізі можна виснувати, ніби ця надзвичайна потворність виникає тільки з тієї обставини, що безтямна кровожерність цієї тварюки постає перед нами вбраною в руно неземної невинності й любові; і, зводячи докупи в нашій свідомості двоє таких протилежних почувань, полярний ведмідь жахає нас саме цим неприродним контрастом. Та навіть коли погодитися з цим міркуванням, то однаково: якби не білість, то не було б отієї надзвичайної страхітності.
Що ж до білої акули, то біла слизька примарність цієї потвори, коли спостерігати її в звичайному для неї лінивому спокої, дивним чином відповідає щойнозгаданій властивості полярного звіра. Ця особливість дуже влучно уловлена французами в назві, якої вони надали цій рибі. Римсько-католицька заупокійна відправа починається словами "Requiem aeternam" ("Вічний спокій"), і тому слово "реквієм" стало назвою самої відправи, та й будь-якої похоронної музики. Отож, натякаючи на білий, безмовний спокій смерті, що таїться в цій акулі, і на вкрадливу смертоносність її звичок, французи й називають її "requin".
63
Кольрідж Семюель Тейлор (1772–1834) — англійський поет-романтик, автор знаменитої «Поеми про старого моряка», в якій він змалював альбатроса.
64
Я пам’ятаю, як уперше в житті побачив альбатроса. Це було під час одного тривалого шторму у водах, суміжних з антарктичними морями. Звільнившися з передобідньої вахти в трюмі, я піднявся на сповиту в туман палубу і там побачив кинуте на ляду головного люка якесь царствене пернате створіння: незаплямлено біле, з гордим гачкуватим римським дзьобом. Час від часу воно розгортало величезні крила архангела, немов хотіло обняти ними якийсь священний ковчег. Тіло його стрясав дивний трепет і дрож. Хоча зовсім не зранене, воно скрикувало, немов дух короля, охоплений нестерпною, нелюдською мукою. Мені здавалось, наче крізь його дивні, невимовно виразисті очі я заглядаю в таємниці,· владні над самим богом. Я схилився перед ним, як Авраам перед ангелами, — таке біле було те створіння, такий широкий розмах його крил; і в тих одвіку безлюдних, вигнанницьких водах я вмить забув жалюгідні, викривлені спогади про давні звички, про міське життя. Я довго дивився на те пернате чудо. Не можу й висловити все, що промайнуло тоді в моїй голові. Та врешті я прокинувся з того остовпіння, обернувся до одного з матросів і спитав, що це за птах. «Це гоні», — відповів матрос. Гоні! Я ніколи доти не чув цієї назви. Чи можливо, щоб таке чудовне створіння було зовсім невідоме жителям суходолу? Ні, ніяк! Аж згодом я довідався, що «гоні» — це поширена серед моряків назва альбатроса. Отже, ніяким чином пристрасна Кольріджева поема не могла навіяти того містичного трепету, що охопив мене, коли я побачив птаха на палубі. Адже тоді я ще й поеми не читав, та й взагалі не знав, що переді мною — альбатрос. Та цією згадкою я, хоч і непрямо, додаю ще трохи яскравого блиску славі прекрасної поеми і прекрасного поета.
Отже, я запевняю, що в чудесній фізичній білості птаха головним чином і таїться загадка його чару, і цю істину ще виразніше доводить той факт, що існують птахи, яких через мовну похибку називають «сірими альбатросами»; їх я бачив дуже часто, але ніколи вони не викликали в мене таких почуттів, як отой антарктичний птах.
Але як же спіймали те дивовижне створіння? Не викажіть мене, і я вам відкрию: зрадливим гачком і шворкою, коли воно відпочивало на хвилях. Урешті капітан зробив з нього гінця: надівши йому шкіряний нашийничок, на якому записали нашу довготу та широту і годину за корабельним часом, відпустив його на волю. Але я певен, що той шкіряний лист, призначений для людей, попав на небо, коли білий птах знявся ввись, щоб приєднатися до херувимів з молитовно складеними крильми.
66
Білі Каптури — народна партія в Генті, що 1381 року підняла повстання проти графа Фландрського.