По-друге: хоч на суходолі про це нічого не знають, та ловцям кашалотів добре відомо, що було кілька історично засвідчених випадків, коли якогось певного кита впізнавали, зустрічаючи його в різний час у різних місцях океану. І впізнавали не тільки й не насамперед завдяки якимсь особливим фізичним прикметам, що вирізняли його з-поміж інших китів; бо, хоч би які особливі прикмети мав той чи той кит, китобої хутко усувають ті особливі прикмети, убивши його й перетопивши на особливо цінний лій. Ні, впізнавали його ось по чому: гіркий досвід кількох фатальних сутичок сповивав такого кита в очах китобоїв грізною славою небезпечного супротивника, немовби якогось Рінальдо Рінальдіні[70], і більшість китобоїв, побачивши, як він неквапно пропливає повз них, задовольнялися тим, що салютували йому, підносячи руку до зюйдвестки, а зав’язати ближче знайомство не намагалися. Достоту отак деякі бідолахи на суходолі, що їм трапилося познайомитись із гнівливою могутньою людиною, коли зустрінуть її на вулиці, тільки скромно вклоняються їй здалеку, боячись виявляти настирливість, щоб не вхопити добрячого стусана за нахабство.
Та кожен із цих знаменитих китів мав не тільки гучну особисту славу — чи навіть більше, славу всеокеанську, так би мовити. Він не тільки був знаменитий за життя, а потім здобув безсмертя в байках, розказуваних по матроських кубриках; ні, йому належалися всі права та почесті, пов’язані з гучним ім’ям. Так, він мав своє славне ім’я, немов Камбіз чи Цезар. Хіба не так, Тіморський Томе, уславлений левіафане, порубцьований, наче айсберг? Ти ж так довго чатував у Тіморському морі, і твій фонтан часто бачили з затінених пальмами узбереж Омбаю! Хіба не так, о Новозеландський Джеку, постраху всіх суден, що крейсували поблизу краю татуйованих людей? Хіба не так, о володарю Японії Моркване, чий високий струмінь часом, кажуть, нагадував сніжно-білий хрест на тлі синього неба? Хіба не так, о Доне Мігелю, чілійський кашалоте, чия спина була вкрита, мов панцер старої черепахи, таємничими ієрогліфічними письменами? Простіше кажучи, оце вам уже чотири кити, так само відомі дослідникам історії китоподібних, як Марій чи Сулла — знавцеві античності.
Та це ще не все. На Новозеландського Джека і Дона Мігеля, після того як вони не раз наробили великої біди на вельботах різних китобійних суден, кінець кінцем улаштували систематичне полювання і їх вистежили й убили відважні капітани-китобої, що вирушили в море, маючи на оці саме цю мету, як колись капітан Батлер продирався крізь Наррагансетську пущу з наміром схопити славнозвісного кровожерного дикуна Аннавона — найсильнішого воїна в короля індіанців Філіппа?[71]
Мабуть, саме тут буде найдоречніше згадати ще про один чи два моменти, які мені здаються важливими, бо вони в друкованій формі можуть підтвердити з усіх поглядів вірогідність цілої історії Мобі Діка, а особливо її трагічного кінця. Це якраз один із тих прикрих випадків, коли правду доводиться обстоювати так само завзято, як і неправду. Адже більшість жителів суходолу настільки необізнані з деякими найзвичайнісінькими найнаочнішими чудесами нашого світу, що без певних пояснень, які стосуються найпростіших фактів морського промислу (фактів як з минулого, так і сучасних), вони можуть вирішити, ніби розповідь про Мобі Діка — це потворна вигадка або, що було б іще гірше й відворотніше, — гидка й незносна алегорія.
Перше: хоча більшість людей мають бодай якісь невиразні, уривчасті здогади щодо небезпечності великого морського промислу, та в них нема твердого й наочного уявлення про ці небезпеки і про те, як часто доводиться китобоєві наражатись на них. Одна з причин цього, можливо, полягає в тому, що навряд чи з півсотні нещасливих випадків у китобійному флоті, часом трагічних, хоч один стає відомий широкій публіці на батьківщині, а коли й стає, то ненадовго, бо зразу забувається. Чи ви гадаєте, що ім’я того бідолахи, котрого в цю мить, може, зашморгнуло гарпунною линвою десь біля узбережжя Нової Гвінеї, і левіафан, пірнаючи в глибину, затягує і його за собою на дно морське, — чи ви гадаєте, що ім’я того бідолахи буде надруковане в газетному «поминальнику», який ви читатимете завтра за сніданком? Ні, бо пошта доходить сюди з Нової Гвінеї вкрай нерегулярно. Справді, чи доходили до вас коли-небудь якісь свіжі вісті з Нової Гвінеї — чи то прямим, а чи непрямим шляхом? А я вам кажу, що під час одного тільки плавання в Тихому океані ми зустріли тридцятеро різних суден, на кожному з яких хтось загинув під час полювання, а на декотрих загинув і не один. А троє суден утратили по цілій команді вельбота. Ради бога, будьте ощадніші зі свічками та лампами, бо за кожен спалений вами галон лою пролито принаймні одну краплю людської крові!
Друге: люди, що живуть на суходолі, мають дуже невиразне уявлення про те, яка величезна й могутня тварина кит. Я навіть пересвідчився, що, слухаючи мої розповіді про деякі конкретні приклади цієї величини та могутності, люди багатозначно хвалили мій хист розважати їх байками; а я, їй же богу, не більше хотів розважати когось байками, ніж пророк Мойсей, коли писав про кари єгипетські.
Але, на щастя, я можу підкріпити свою тезу цілком сторонніми свідченнями. А теза ця полягає ось у чоіму: інколи кашалот має досить сили, кмітливості й злості, щоб умисно пошкодити, розбити й потопити велике судно, і навіть більше: кашалоти часом робили таке.
Ось вам перший випадок: 1820 року корабель «Ессекс» із Нентакіту під командою капітана Полларда крейсував у Тихому океані. Одного дня з корабля побачили фонтани, спустили вельботи й погналися за табуном кашалотів. Незабаром китобої вже загарпунили кількох тварин; коли це один дуже великий кит відокремився від табуна, обминув вельботи й поплив просто на корабель. З розгону вдаривши лобом у його корпус, він так провалив підводний борт, що «менш як за десять хвилин» корабель набрав води й перекинувся. Більше ніхто не побачив і скіпки з нього. А частина команди, переживши тяжкі випроби, дісталася до берега в човнах. Вернувшися нарешті додому, капітан Поллард іще раз вирушив до Тихого океану на іншому судні, але боги знову покарали його, кинувши на невідомі рифи, в невідомі буруни. Він удруге втратив корабель і відтоді зрікся моря, щоб уже ніколи більше не спокушати долі. Тепер капітан Поллард живе на Нентакіті. Я сам зустрічався з Оуеном Чейсом, що був старшим помічником капітана на «Ессексі», коли сталася трагедія; я читав його просту й правдиву розповідь про неї, я розмовляв з його сином, — і все це за кілька миль від місця катастрофи[72].
А ось другий випадок: 1807 року корабель «Юніон», теж із Нентакіту, був потоплений поблизу Азорських островів за подібних обставин; але з безпосередніми подробицями катастрофи мені не довелось познайомитися, хоч уривчасті згадки про неї я не раз чув від китобоїв.
І третій: років вісімнадцять чи двадцять тому комодорові Дж., що тоді командував американським військовим шлюпом, трапилось обідати в товаристві кількох капітанів-китобоїв на борту одного нентакітського корабля, що стояв у гавані Оаху на Сандвічевих островах. Зайшла розмова про китів, і комодор дозволив собі висловитися скептично щодо тієї дивовижної сили, яку приписували цим істотам його співрозмовники. Він, наприклад, категорично відмовився повірити, ніби кит може, ударивши в корпус його шлюпа, спричинити хоч найменшу течу. Та на цьому діло не скінчилося. Через кілька днів комодор підняв вітрила і повів свій непереможний шлюп на Вальпараїсо. Проте дорогою його зупинив показненький кашалот і попросив у нього кілька хвилин на одну конфіденційну справу. Ця справа полягала в тому, що він дав шлюпові добрячого стусана, і довелося поставити матросів до всіх помп, аби якось довести судно до найближчого порту і там стати в док на ремонт. Я не забобонний, але вважаю, що, комодорова зустріч з тим китом не обійшлася без втручання вищих сил. Хіба ж Савл із Тарса [73] був навернений до істинної віри не таким самим переляком? Запевняю вас: кашалот пустих жартів не любить.
70
Рінальдо Рінальдіні - розбійник, герой однойменного роману німецького письменника Крістіана Вульпіуса (1762 - 1727).
71
"Королем Філіппом" білі поселенці прозвали Метакомета, вождя індіанського племені вампаноагів у теперішньому штаті Род-Айленд, що 1675 року повстав проти колонізаторів.
72
Ось кілька уривків із книжки Чейса: «Усе, що я бачив, тільки доводило, що його діями керувала аж ніяк не сліпа випадковість: він двічі, з невеликою перервою, нападав на корабель, і обидва рази напрям його ударів був розрахований так, щоб завдати нам якнайбільшої шкоди; бо він заходив спереду, щоб швидкість його складалася зі швидкістю корабля й удар виходив сильніший, і з великою точністю виконував потрібні для цього маневри. Вигляд у нього був страхітливий і свідчив про люту ненависть. Він підплив до нас просто від табуна, який щойно наздогнали наші вельботи і в якому вже загарпунили трьох його товаришів, — достоту так, ніби палав жадобою помсти за їхні страждання». І далі: «В кожному разі, як узяти до уваги все, що скоїлось у мене перед очима і справило на мене враження рішучого й розрахованого акту злої волі з боку кита (хоч багато чого з тих вражень я вже не можу пригадати), — в кожному разі це схиляє мене до певності, що я не помиляюсь».
А ось його міркування невдовзі після того, як «Ессекс» потонув, — у відкритому човні, серед темної ночі, майже без надії допливти до якогось рятівного берега: «Темний океан, високі хвилі — то все була для мене марниця: страх перед тим, що нас потопить якийсь жахливий шторм або ж ми розіб’ємось об підводні скелі, та й усі інші страхи, звичайні в такому становищі, в ту хвилину здавалися мені не вартими й згадки: мої думки цілком заполоняв образ розбитого судна та
І ще в одному місці — на с. 45 — він говорить про
73
Савл із Тарса — євангельський апостол Павло; історія його навернення описана в Діяннях Апостолів.