А тепер я відішлю вас до «Подорожей» російського мандрівника й ученого Лангсдорфа, де ви знайдете одну невеличку згадку на цю тему, особливо цікаву для автора цих рядків. Лангсдорф, треба вам знати, брав участь у знаменитій дослідній експедиції російського адмірала Крузенштерна, що відбулась на початку нашого сторіччя. Ось як починає Лангсдорф свій сімнадцятий розділ:
«Тринадцятого травня наше судно було готове до відплиття, і наступного дня ми вже перебували в чистому морі, прямуючи на Охотськ. Погода стояла ясна й тиха, але така нестерпно холодна, що нам довелось надягти хутряний одяг. Кілька днів вітру не було: аж дев’ятнадцятого числа налетів досить сильний норд-вест. Майже на поверхні води лежав величезний кит, туша якого була більша від самого нашого судна, але ніхто з нас не помітив його, аж поки ми, йдучи під усіма вітрилами, підпливли майже впритул до нього, так що не було ніякої змоги ухилитись від зіткнення. Ми опинились у грізній небезпеці, коли ця гігантська тварина, вигнувши спину, підняла судно з води не менш як на три фути. Щогли захитались, вітрила зовсім опали, а ми — ті, хто був унизу, — вмить повискакували на палубу, подумавши, що судно налетіло на підводну скелю, проте побачили тільки, як страховище пливе геть із надзвичайно поважним і гідним виглядом. Капітан Д’Вольф зразу послав людей до помп, аби пересвідчитися, чи судно не зазнало ушкоджень від зіткнення, але, на щастя, виявилося, що ніяких ушкоджень нема».
Так ось: капітан Д’Вольф, названий тут командиром згаданого судна, — новоанглієць, що, проживши сповнене незвичайних пригод життя корабельного капітана, тепер живе в селищі Дорчестер поблизу Бостона. Я маю честь доводитись йому небожем. І я сам розпитував його про це місце в книжці Лангсдорфа. Він підтвердив усе до слова. Судно, звичайно, було не дуже велике: російський вітрильник, збудований на сибірському узбережжі. Дядько його купив, продавши там корабель, на якому приплив з дому.
Ще в одній старовинній книжці правдивих, сповнених мужнього духу розповідей про всякі дива — в подорожніх нотатках Лайонела Вейфера, одного з супутників старого Демп’єра[74] — я теж натрапив на згадку, дуже подібну до щойно процитованої з книжки Лангсдорфа, і не можу втриматись, щоб не навести і її на підкріплення своїх тверджень, коли таке підкріплення ще потрібне.
Лайонел, очевидно, плив до «Джон-Фердінандо», як він називає нинішні острови Хуан-Фернандес. «Дорогою туди, — пише він, — близько четвертої години ранку, коли ми були на якихось півтораста ліг від Американського континенту, щось ударило в корабель зі страшною силою, і всі наші люди так перелякалися, що не могли добрати, де вони і що їм думати. Кожен уже готувався до смерті.
І справді, удар той був такий раптовий і сильний, що ми не мали сумніву: судно напоролось на скелю. Та коли трохи оговталися, то кинули лот, але дна не дістали. (…) Поштовх був такий різкий, що гармати аж підскочили на станках, а декілька матросів попадали з койок. Капітана Девіса, що лежав підклавши під голову пістолет, викинуло з каюти!» Далі Лайонел пояснює той поштовх землетрусом і намагається обгрунтувати своє припущення, відзначаючи, що десь близько того часу великий землетрус насправді наробив страшних спустошень у іспанських колоніях. Та я не дуже здивувався б, якби врешті виявилося, що в тій досвітній темряві непомічений кит, виринаючи на поверхню, буцнув у днище корабля.
Я міг би навести ще не один відомий мені з тих чи інших джерел приклад величезної сили й люті, які часом виявляє кашалот. Не в одному випадку, як відомо, він не тільки відганяв назад до корабля вельботи, що нападали на нього, а й гнався за самим кораблем, не зважаючи на всі списи, які кидали в нього з палуби. Команда англійського корабля «П’юзі-Гол» могла б дещо розказати з цього приводу; що ж до кашалотової сили, то я можу згадати випадки, коли в тиху погоду линви від гарпунів, усаджених у кашалота, китобої перекидали з вельботів на судно й закріплювали там, і тоді кит тяг за собою по воді цілий великий корабель, як коняка воза. І знов же, дуже часто спостерігали, що, коли загарпуненому кашалотові дати отямитись від першого переляку, він здебільшого виявляє не сліпу лють, а ознаки свідомого й упертого прагнення поквитатися зі своїми кривдниками; досить промовисто демонструє його натуру й те, що він, коли на нього нападають, часто роззявляє свою жахливу пащу й кілька хвилин не стуляє її. Та я мушу вдовольнитись на закінчення ще тільки одним, зате дуже знаменним і ваговитим останнім прикладом, з якого ви побачите, що найдивовижніші з подій, змальованих у цій книжці, підтверджуються не тільки очевидними сучасними фактами; ні, ці чудеса (як і всі чудеса) є просто повторенням того, що діялось і в сиву давнину; отож у мільйонний раз ми можемо сказати вслід за Соломоном: «Немає нічого нового під сонцем!»
У шостому сторіччі християнської ери, в ті дні, коли Юстініан був імператором, а Велізарій полководцем, у Константинополі жив один урядовець-християнин на ім’я Прокопій. Як відомо багатьом, він написав історію своєї доби — твір з будь-якого погляду неоціненний. Найбільші наукові авторитети завжди вважали його цілком гідним довіри істориком, що нічого не перебільшував, хіба в двох-трьох деталях, які зовсім не стосуються нашої справи.
Так ось, у своїй історії Прокопій згадує, що в той час, коли він був префектом у околиці Константинополя, недалеко від міста — в Пропонтіді, нинішньому Мармуровому морі, — вполювали величезне морське страховище, яке протягом п’ятдесяти років час від часу топило в тих водах кораблі. Факт, записаний чорним по білому в солідному історичному джерелі, не можна так просто злегковажити. Та й нема ніякого резону відмахуватись від нього. Яке саме було те морське страховище, у Прокопія не сказано. Але оскільки воно розбивало кораблі, та й ще з деяких міркувань треба гадати, що то був якийсь кит, а саме, як я дуже схильний думати, кашалот. І я поясню вам чому. Я дуже довго вважав, що кашалот був зовсім невідомий у Середземному морі та в інших з’єднаних з ним глибоких водоймах. Навіть тепер я певен, що ці моря в нинішньому своєму стані не можуть і, мабуть, ніколи не зможуть бути постійним притулком для табунів кашалотів. Але дальші розвідки останнім часом переконали мене, що й порівняно недавно поодиноких кашалотів бачили в Середземному морі. Мені казали цілком гідні довіри люди, що комодор Девіс із британського військового флоту знайшов на берберійському узбережжі кістяк кашалота. Крім того, коли військовий корабель вільно проходить Дарданеллами, то й кашалот міг би тим самим шляхом проникнути з Середземного моря до Пропонтіди.
У Пропонтіді, наскільки мені відомо, нема отієї своєрідної речовини, званої «брітом», чи то планктоном, якою живиться справжній кит. Та я маю всі підстави гадати, що пожива кашалота — головоногі молюски, чи каракатиці,— чаїться на дні того моря, бо на його поверхні знаходили окремі великі — хоч і не найбільші з відомих — екземпляри тих молюсків. І коли ви зіставите всі ці відомості та поміркуєте над ними трохи, то ясно зрозумієте, що, згідно з усякою логікою, морське страховище Прокопія, яке півсторіччя топило кораблі римського імператора, було, найімовірніше, кашалотом.
46
ПРИПУЩЕННЯ
Хоч Ахав, спалюваний жарким вогнем своєї пристрасті, всі думки і вчинки присвячував одній меті — знищити Мобі Діка, і хоч він, як видно, ладен був пожертвувати цій пристрасті всі свої земні інтереси, проте можливо, що він і натурою, і завдяки тривалій звичці занадто міцно зрісся з роллю завзятого китобоя, аби зовсім нехтувати принагідні можливості вполювати кита. Чи принаймні коли це було не так, то не бракувало інших мотивів, багато важливіших для нього. Можливо, навіть беручи до уваги його манію, ми зайшли б надто далеко, якби сказали, що його мстиві почуття до Мобі Діка якоюсь мірою поширювалися на всіх кашалотів і що чим більше вбивав він цих страховищ, тим більше примножував шанси на те, що дальший зустрінутий кит виявиться тим самим ненависним ворогом, на якого він полює. Та коли навіть така гіпотеза справді неприйнятна, то були, як ми вже казали, ще й інші додаткові мотиви, які, хоч вони й не дуже узгоджувалися з шаленою пристрастю, що кермувала ним, усе ж таки могли збивати його з прямого шляху.