Щоб досягти своєї мети, Ахав мусив уживати якихось знарядь, а з усіх знарядь, уживаних у цьому світі, найбільше схильні виходити з послуху люди. Він, наприклад, знав, що, хоч би якою магнетичною була його влада над Старбаком, ця влада все ж не підкоряла йому помічникову душу до кінця, бо чисто фізичною вищістю хоч і можна здобути панування над чиїмсь розумом, але розум — то ще не вся душа. Поки Ахав держав свій магніт біля Старбакового мозку, Старбакове тіло й приборкана воля належали Ахавові; і все ж він знав, що старший помічник у глибині душі жахається його наміру і, якби міг, радо б відмежувався від цього наміру або навіть перешкодив його здійсненню. Може, Білого Кита доведеться розшукувати дуже довго. І під час цих довгих розшуків Старбак завжди буде схильний при найменшій нагоді зняти відвертий бунт проти капітанової влади, якщо його не тримати в послуху якимись нормальними, розважними, відповідними до обставин засобами. І не тільки це: витончене божевілля Ахава, пов’язане з Мобі Діком, найзнаменніше виявилось у його надзвичайній чуйності та проникливості, в розумінні того, що погоню треба поки що якимсь способом позбавити того дивного, фантастичного ореолу демонічності, яким вона була оточена за самою своєю природою; що весь її жахливий сенс треба відтіснити на задній план, у тінь (бо мало чия відвага може встояти проти довгих роздумів, коли їх не перебивати діяльністю), а тому краще буде, коли його помічники та матроси на довгих нічних вахтах матимуть для думок якусь безпосереднішу тему, ніж Мобі Дік. Бо хоч як завзято й бурхливо відчайдушна команда привітала розкриту перед нею мету плавання, та всі моряки на світі — люди більш або менш несталі й ненадійні: адже вони живуть в умовах украй мінливої погоди і вдихають ту мінливість разом з повітрям. Тож коли хочеш успішно довести їх до якоїсь далекої, ще сповитої млою мети, хоч би яку буйну втіху вона обіцяла, найважливіше, найголовніше — зайняти їх до того часу всякими щоденними інтересами та справами і таким способом утримати в здоровому напруженні для вирішального удару.
Не забував Ахав і ще про одне. Опановані сильними почуттями люди зневажливо відкидають усі ниці інтереси; але сильні почуття не можуть тривати довго. А для звичайного, щоденного душевного стану пересічної людини, гадалось Ахавові, характерна саме ницість інтересів. «Нехай навіть Мобі Дік запалив серця мого відчайдушного екіпажу, — міркував він, — і, зачепивши струни їхньої відчайдушності, навіть пробудив у них якийсь шляхетний дух мандрівного рицарства, — та все ж, хоча вони з самого тільки щирого завзяття ладні ганятись за Білим Китом, їм треба мати й поживу для своїх простіших, буденніших жадань. Адже навіть екзальтовані рицарі-хрестоносці в давнину навряд чи захотіли б їхати за дві тисячі миль відвойовувати гроб господній, якби дорогою не мали нагоди грабувати, тягати гаманці з чужих кишень і знаходити ще якісь благочестиві підробітки такого роду. Якби їх неухильно спрямовувати тільки до єдиної кінцевої романтичної мети, то багато тих рицарів із нехіттю відвернулись би від неї. «І я, — думав Ахав, — не позбавлю цих людей усіх надій на гроші — так, на гроші. Може, вони тепер зневажають дзвінку монету, але хай-но мине кілька місяців без ніяких перспектив на зиск, і та сама жадоба грошей, що тепер дрімає в них, збунтується й хутко усуне геть Ахава».
Та не бракувало й інших диктованих обережністю міркувань, які ближче стосувалися самого Ахава. Він дуже добре усвідомлював, що, згарячу і, можливо, трохи передчасно розкривши перед командою головну для нього, хоча й таку особисту мету рейсу "Пеквода", непрямим чином наразив себе на можливе обвинувачення в надуживанні владою, і екіпаж, якби тільки забажав та зважився на таке, міг би тепер цілком безкарно — як із морального, так і з юридичного погляду — відмовити йому в послуху чи навіть силоміць скинути його з капітанства. Отож, звичайно, Ахав повинен був пильно стерегтися, щоб не дати приводу навіть для найменшого натяку на те, ніби він надуживає владою, бо якби така думка таємно розійшлася серед екіпажу, це могло б мати для нього, Ахава, прикрі наслідки. А захиститись від цього він міг тільки завдяки більшій твердості розуму, серця й руки та пильній увазі, що точно враховувала б кожну найменшу зміну настрою людей, навіть під впливом погоди.
Отож з усіх цих причин, та й ще деяких — можливо, занадто складних, щоб розглядати їх тут, — Ахав виразно бачив, що йому слід принаймні спочатку по змозі держатися природної, офіційної мети плавання й дотримувати всіх заведених звичаїв промислу. І навіть більше — хоч би й силувано, але демонструвати своє відоме всім завзяття в китобійному ремеслі.
Та хай там уже як, а тепер на «Пекводі» часто було чути його голос, коли він гукав до трьох марсових і нагадував їм, щоб дивилися пильно, не прогавили навіть дельфіна. І їхня пильність недовго лишалася без нагороди.
47
ТКАЧ
Була хмарна, душна пообідня пора; моряки ліниво тинялись по палубі або порожніми очима дивилися з борту на свинцевого кольору хвилі. Ми з Квіквегом неквапливо ткали так звану «мечову мату» для свого вельбота. Все довкола було тихе, приглушене, але ніби сповнене чекання; в повітрі витала якась заворожена мрійність, і кожен моряк неначе безмовно танув у своєму власному невидимому єстві.
В роботі над матою я був Квіквеговим помічником чи то пажем. Я протягував піткання — тонку шворку-марлінь — між довгими мотузками основи, користуючись замість човника власною рукою, а Квіквег, стоячи збоку, за кожним разом просовував між тими мотузками важкого дубового «меча» і, знічев’я дивлячись на воду, недбало, бездумно осаджував ним піткання на місце. Кажу знов — на всьому судні, та й над морем панувала така дивна дрімливість, час від часу порушувана тільки глухим пристуком «меча», що мені здавалося, ніби переді мною — Кросна[75] Часу, а я — човник, що машинально тче й тче тканину Долі. Всі туго натягнені мотузки основи зазнавали тільки періодичного, монотонного, щоразу однакового струсу, легкого, але достатнього, щоб дати змогу іншому мотузкові — пітканню — перехреститись і переплестися з ними. Основа здавалася Необхідністю; а я, думалось мені, власною рукою пересуваю свій човник і вплітаю свою власну долю між ці незмінні нитки. А тим часом примхливий і байдужий Квіквегів «меч» ударяв по пітканню раз косо, раз криво, раз сильно, раз легко — як трапиться, і від цієї нерівномірності завершальних ударів готова тканина теж виходила нерівною. Цей меч дикуна, думав я, що отак надає остаточного вигляду і основі, і пітканню, цей недбалий і байдужий меч уособлює Випадок. Так, Випадок, Вільна Воля й Необхідність анітрохи не суперечні між собою, вони всі взаємодіють, переплітаючись одне з одним. Нитки Необхідності тугі й рівні — її не зіб’єш з остаточного напряму, і навіть кожен поперемінний струс іще додає їй стійкості; Вільна Воля — вона досить вільна, щоб просовувати свій човник між шворками основи-Необхідності; і Випадок, хоча й обмежений у своїй грі прямими лініями Необхідності й спрямовуваний збоку Вільною Волею, тобто керований таким чином ними обома, — цей Випадок своєю чергою теж має владу над ними і завдає вирішального удару, який визначає обличчя подій.
Отак ми ткали й ткали, коли враз я здригнувся від дивного звуку, такого протяглого, дико-мелодійного й таємничого, що клубок Вільної Волі випав з моєї руки, і я звів зачудований погляд угору, до хмар, звідки, наче на крилах, злинув той звук. Високо вгорі стояв на салінгу навіжений гейхедець Тештіго. Все його тіло жадібно тяглося вперед, рука простягалася, мов жезл, із грудей раз по раз виривався той самий крик. Напевне, в ту хвилину такий крик лунав на всіх морях, із уст сотень марсових, що чатували високо вгорі на щоглах китобійних суден, та небагато горлянок уміло надати тому давньому, звичному вигукові таких дивовижних модуляцій, як горлянка індіанця Тештіго.
Піднесений високо над нами, ніби завислий у повітрі, нестямно й жадібно задивлений у обрій, він нагадував якогось пророка чи ясновидця, що споглядає тіні самої Долі й своїми нестямними скриками звістує їхнє наближення.
— О-о-о! Дмуха! Он, он, он! Дмуха! Дмуха!