— Ка-ла! Ку-лу! — провив і Квіквег, плямкаючи ротом, немов він угризався в добрячий кусень риби. Отак, веслами й криками, човни різали хвилі. Тим часом Стаб — його вельбот і досі був у авангарді — все підхльоскував свою команду, раз у раз пахкаючи димом з люльки. І всі гребли й гребли, зціпивши зуби, коли нарешті пролунав сподіваний крик:
— Тештіго, встань! Ану, дай йому!
Просвистів гарпун.
— Табань!
Веслярі гребнули назад, і в ту ж мить щось гаряче зі свистом побігло повз їхні зап’ястки. То була чарівна линва. За мить перед тим Стаб швидким рухом накинув ще два витки її на «бовдур», і тепер вона, розмотуючись, ковзала по ньому так швидко, що над нею здіймався синій конопляний димок і змішувався з тютюновим димом із Стабової люльки. Та перше ніж побігти круг «бовдура», вона пробігала крізь обидві Стабові жмені, обпікаючи їх, бо він ненароком упустив «серветочки» — квадратні клапті простьобаної парусини, що їх уживають часом у таку хвилину для захисту рук. Це було так, ніби ви тримаєте за лезо гострий двосічний меч ворога, а той весь час намагається видерти його з ваших рук.
— Мочи линву! Мочи! — гукнув Стаб до заднього весляра, і той, зірвавши з голови капелюх, зачерпнув води з-за борту й хлюпнув нею в кадіб [101]. Ще кілька витків накинуто на «бовдур», і линва нарешті зупинилась. Вельбот тепер летів по кипучій воді, наче акула, що мчить, скільки є сили в плавцях. Стаб і Тештіго помінялись місцями: перший побіг на ніс, другий на корму. На це був потрібен справжній хист — так хистко рухався човен.
Туга, мов струна на арфі, линва, натягнена понад усім човном від корми до носа, аж дзвеніла, і можна було подумати, що суденце має два кілі: один розтинає воду, а другий — повітря, — і летить крізь обидві ворожі стихії відразу. Перед носом його весь час пінився бурун; за кормою клекотіла кільватерна струмина, і від найменшого руху в човні, хоч би то був тільки рух мізинцем, він спазматично нахилявся бортом до води. Отак і летіли вони далі. Кожен у човні з усієї сили чіплявся за банку, щоб його не скинуло в піну, а довготелесий Тештіго за стерновим веслом присідав і згинався мало не вдвічі, щоб змістити нижче свій центр ваги. Здавалось, наче вони промчали через цілі океани, Атлантичні й Тихі, поки нарешті кит трохи сповільнив свій рух.
— Вибирай линву! Вибирай! — закричав Стаб до носового гребця, і, повернувшись обличчям до кита, всі веслярі почали підтягувати до нього човен, якого він волік за собою. Незабаром вони порівнялися з китовим боком, і Стаб, міцно впершись коліном у грубо видовбану заглибину в «калічній планці», списом почав завдавати китові удару за ударом. На його команду човен то віддалявся від грізних вихлюпів з-під кита, то його знов підтягували для нового удару.
По всьому тілу велетня вже збігали, мов потічки з гір, червоні струмки. Те змордоване тіло пливло вже не в воді, а в крові, що клекотіла й пінилась на багато сажнів позаду. Проміння надвечірнього сонця грало на цьому червоному озері посеред моря, і відблиски його падали на обличчя людей, що аж горіли, мов у червоношкірих. І раз по раз із китового дихала виривалися клуби білої пари, а з уст розпашілих китобоїв — натужне хекання. І після кожного удару Стаб за прив’язану до нього линву підтягував назад свій погнутий спис, вирівнював, швидко стукнувши ним кілька разів об планшир вельбота, а тоді знову й знову жбурляв його в кита.
Сила велетня вичерпувалась, його метання слабнули.
І ось Стаб закричав до носового гребця:
— Підтягуй! Підтягуй упритул!
Човен підплив до самого китового боку, і тоді Стаб, вихилившись далеко вперед, повільно вгородив довгий гострий спис глибоко в тіло велетня й почав обережно крутити ним у китовому нутрі, немов силкувався намацати якийсь золотий годинник, що його, може, проковтнув кит, а він боявся розтовкти той годинник, перше ніж підчепить його. Але насправді тим «золотим годинником», якого він шукав, був найглибший осередок життя в китові. І ось, видно, спис пронизав той осередок, бо велетень прокинувся з заціпеніння — прокинувся для жахливих передсмертних корчів, несамовито заборсався у власній крові, огорнувши себе непроглядною хмарою кипучої піни й бризок, так що вельбот, рятуючись, зразу рвонувся назад і насилу вибрався наосліп із того божевільного присмерку в ясне світло дня.
Та ось корчі послабшали, і кит знову виплив перед людські очі, перевалюючись з боку на бік. Із його дихала, що конвульсивно розширювалось і стискалось, виривалося різке, уривчасте передсмертне хрипіння. Нарешті кількома поштовхами бухнула вгору, в пройняте жахом повітря густа багряна кров, ніби пурпуровий осад червоного вина, і, плеснувши на нерухоме тіло кита, струмочками збігла по його боках у море. Серце велетня розірвалось!
— Кінець, містере Стаб, — озвався Тештіго.
— Так… Докурено і там, і тут, — відказав Стаб і, вийнявши з рота люльку, вибив з неї в воду вже холодний попіл. А тоді трохи помовчав, замислено споглядаючи діло рук своїх — величезний труп.
62
КИДОК ГАРПУНА
Кілька слів щодо однієї деталі в попередньому розділі.
За незмінним звичаєм китобійного промислу, коли вельбот відпливає від судна, старшина човнової команди, який має добити кита, стоїть на човні біля стерна, а гарпунник, що має його загарпунити, орудує переднім веслом, що так і називається «гарпунницьке». Щоб кинути в кита перше вістря, потрібна дуже сильна й тверда рука, бо ту важку зброю — гарпун — часом доводиться метати футів за двадцять чи й тридцять — це називається «далекий кидок». Та гарпунник іще має й гребти з усієї сили, хоч би яка довга й стомлива була погоня, і подавати іншим приклад надлюдської снаги не тільки в гребні, а ще й безугавними гучними завзятими покриками; а що це означає — кричати на всю горлянку, коли всі твої м’язи напружуються до краю, мало не рвуться, — того не може знати жоден, хто не скуштував такого. Як на мене, то я не зміг би горлати щодуху й водночас гребти з усієї сили. І ось під час такого напруження м’язів і голосників, та ще й сидячи спиною до кита, знеможений гарпунник раптом чує збуджений наказ: «Устань! Дай йому!» Ту ж мить він повинен закріпити своє весло, обернутись лицем до кита, вхопити гарпун, покладений на розсішки біля борту, і, вклавши в кидок усі залишки сили, які ще зостались у ньому, влучити в кита.
Тож і не диво, що в цілому китобійному флоті, разом узятому, з п’ятдесяти кидків гарпуна успішними буває хіба п’ять; і не диво, що дуже часто гарпунника-невдаху обсипають прокльонами й переводять у прості матроси; і не диво, що в декого з них у човні рвуться кровоносні судини; і не диво, що часом мисливці на кашалотів, проплававши в океані чотири роки, вертаються додому з чотирма барильцями лою в трюмах; і не диво, що для багатьох власників китобійних суден цей промисел буває збитковий, бо весь успіх плавання залежить від гарпунника, і коли так його виморювати, то як можна сподіватися, що він матиме досить снаги в ту мить, коли вона найбільше потрібна?
Знов же, якщо кидок був успішний, тоді в наступну критичну мить — коли кит пускається навтіки — гарпунник теж пускається бігти з носа вельбота на корму, а стерничий — з корми на ніс, наражаючи на велику небезпеку й себе, і всю команду. Саме тоді вони міняються місцями, і старшина, що командує всім суденцем, займає своє постійне місце на носі вельбота.
Так ось: хай, може, хтось не погодиться зі мною, але я вважаю, що все це — непотрібні дурниці. Треба, щоб старшина команди лишався на носі весь час — він сам повинен кидати й гарпун, і спис, але не повинен веслувати, хіба що за обставин, очевидних кожному морякові. Я знаю, що це інколи означатиме трохи меншу швидкість у погоні; та багаторічний досвід плавання на різних китобійних суднах не з однієї країни переконав мене, що причиною величезної більшості невдач у нашому китобійному промислі є не так велика швидкість кита, як описане вище знесилення гарпунника.
Щоб досягти найбільшої успішності кидка, гарпунники світу сього мають метати гарпун після спочинку, а не після виснажливої праці.
101
Аби показати вам необхідність цього, відзначу, що в давнину голландські китобої для змочування линви вживали віхтя; а на багатьох вельботах для цього лежить напоготові дерев’яний ківш. Та нема нічого зручніш, як капелюх.