Та інколи, особливо на екваторі в Тихому океані, такий розпорядок непридатний, бо до пришвартованої туші спливається така сила-силенна акул, що як лишити її, скажімо, на шість годин підряд, то до ранку від неї зостанеться хіба самий кістяк. Щоправда, в більшості інших частин океану, де акул не так багато, їхню дивовижну ненажерливість інколи шастить трохи погамувати, енергійно відганяючи їх гострими китобійськими лопатками, хоч ця процедура часом, здається, тільки під’юджує їх до ще завзятіших наскоків. Та цього разу з акулами коло «Пеквода» так не сталося, хоча будьте певні, що кожна людина, не звикла до таких видовищ, глянувши тієї ночі за борт, подумала б, що весь окіл моря — то величезний сир, а акули — хробаки в ньому.
Одначе коли Стаб, докінчивши свою вечерю, призначив першу нічну вахту і на першу зміну заступили Квіквег з одним матросом, серед акул зчинився неабиякий переполох. Бо двоє вахтових, підвісивши за бортом помости, з яких китобої розтинають тушу, і спустивши три ліхтарі так, щоб вони кидали на збаламучену воду довгі смуги світла, заходились невтомно нищити акул довгими китобійськими лопатками[105], вгороджуючи гостру крицю глибоко в їхні черепи — мабуть, єдине місце, удар у яке може бути для акули смертельним. Правда, серед піни й бризків, що їх збивала в своїй гризні та скажена орда, їм не завжди щастило точно влучити в свою ціль, і це часом знов же виявляло неймовірно хижу натуру їхніх ворогів. Акули люто хапали зубами не тільки нутрощі, випущені з сусідок, а й свої власні, вигинаючись, мов пружні луки, і здавалося, наче паща без кінця поглинає все ті самі кишки, щоб вони виходили з зівущої рани. Та й це було не все. Небезпечно було мати справу навіть із трупами й привидами тих почвар. Бо в них, здавалося, і в самих кістках та суглобах таїлас якась універсальна, чи то пантеїстична, життєва сила — навіть після того, коли, так би мовити, індивідуальне життя вже покинуло їх. Одна з цих акул, убита й піднята на палубу заради її шкури, мало не відкусила руку бідному Квіквегові, коли він спробував закрити мертве віко її смертоносної пащі.
— Квіквег дарма, який бог зробив цей акула, — сказав дикун, махаючи пораненою рукою, — чи бог Фіджі, чи бог Нентакіту, але той бог, що зробив цей акула, був, певне, бісів індіанець.
67
БІЛУВАННЯ КИТА
Кита вбили в суботу ввечері, але яка неділя настала після тієї суботи! Всі китобої ex officio [106]— порушники святості недільного дня. Кістяно-білий «Пеквод» обернувся в якусь різницю, а кожен матрос — у різника. Можна було подумати, ніби ми приносимо в жертву морським богам десять тисяч червоних биків.
Насамперед підняли на грот-щоглу й міцно прив’язали до її салінга — найнадійнішого місця вгорі над палубою судна — величезні розбиральні талі, оте здоровезне виноградне гроно, що складається, опріч інших масивних частин, із цілої в’язки пофарбованих звичайно в зелений колір блоків, яку не під силу підняти одній людині. Кінець товстої, наче буксирний перлінь, линви, що проходила крізь весь той хитромудрий пристрій, далі був виведений на брашпиль, а над китом звисав здоровезний блок талів, і до цього блока був причеплений великий гак фунтів зо сто вагою. І ось помічники капітана — Старбак і Стаб, — стоячи на підвішених за бортом помостах, лопатками на довгих держаках почали вирубувати в китовій туші, зразу над ближчим з двох бічних плавців, дірку, щоб зачепити за неї гаком. Коли дірка була готова, навкруг неї зробили широкий надріз півколом, зачепили гак, і більша частина команди під звуки якоїсь буйної пісні заходилась крутити брашпиль. І зразу весь корабель перехилився набік, і всі скріпи в ньому здригнулись, наче цвяхи в стіні старого будинку, коли притисне мороз; він затремтів, задрижав, закивав до неба своїми наляканими щоглами. Все дужче й дужче перехилявся «Пеквод» до кита, і на кожен натужний оберт брашпиля відповідав, ніби допомагаючи, поштовх хвилі. Нарешті почувся раптовий різкий тріск, судно гойднулось на другий борт, ніби сахнулося від кита, і блок талів переможно підняв над бортом здертий з туші півкруглий кінець першої смуги сала. Оскільки сало вкриває кита так само, як лушпинка — помаранчу, його й здирають так, як чистять помаранчу: по спіралі. Талі безупинно підтягували смугу сала вгору, а кит перевертався у воді, і смуга рівномірно змотувалася з нього, відриваючись по двох лініях, які одночасно прорізали своїми лопатками Старбак і Стаб, помічники капітана. Здираючись із кита, смуга з такою самою швидкістю підтягувалася верхнім кінцем вище й вище, аж поки той кінець досяг салінга грот-щогли, і тоді люди коло брашпиля спинились. Якусь хвилину величезна маса, з якої скрапувала кров, погойдувалася сюди й туди, немов спущена з неба, і всі на палубі мусили пильно стерегтися, щоб не попасти під неї, бо вона могла дати доброго буханця й скинути людину сторчголов за борт.
Тепер один з присутніх гарпунників підходить із довгою гострою зброєю, що називається «розрубним мечем», і, улучивши зручну мить, вправно прорубує в нижній частині тієї розгойданої маси чималу дірку. За цю дірку зачіпають гак другого по черзі блока, щоб утримати смугу сала після того, що буде зроблено далі. А потім той самий вправний мечник виконує ще один добре вироблений захід: кількома замашними, відчайдушними скісними ударами перерубує ту смугу. Коротка нижня частина її зависає на другому гаку, а довга верхня, звана «ковдрою», тепер гойдається вільно, і її вже можна спускати. Матроси коло брашпиля на баку знов заводять свою пісню, і поки один блок здирає з кита й підтягує на щоглу другу смугу сала, перша повільно спускається вниз, у головний палубний люк, розміщений якраз під нею, і попадає до неумебльованої вітальні, що називається «сальний трюм». У цьому напівтемному приміщенні кілька пар вправних рук скачують довгу «ковдру», немов велике живе клубище змій, і прибирають сувій на місце. Отак і триває робота: один блок піднімається, другий опускається, матроси коло брашпиля співають, люди в сальному трюмі скачують «ковдру», помічники капітана надрізують сало на киті, судно тріщить з натуги, і кожен на ньому час від часу вигукне міцне слівце, щоб якось розрядити загальне напруження.
68
«КОВДРА»
Я присвятив чимало уваги тому предметові, про який точиться стільки суперечок: китовій шкірі. Я сперечався про неї і з досвідченими китобоями в морі, і з ученими-прирoдознавцями на суходолі. Проте моя первісна думка лишилась незмінною, хоч це тільки моя думка.
Питання полягає в тому, що таке шкіра кита і де вона в нього. Ви вже знаєте, що таке китове сало. Консистенцією воно нагадує тверду дрібноволокнисту яловичину, тільки тугіше, пружніше й щільніше за неї, а товщина його — від восьми-десяти до дванадцяти-п'ятнадцяти дюймів.
Так ось: хоча твердження, ніби шкіра якоїсь тварини може мати таку консистенцію й товщину, спочатку, напевне, здасться вкрай безглуздим, перед обличчям фактів справа стоїть інакше. Бо ви не можете зняти з китового тіла більш ніякої щільної оболонки, крім отого сала, а як же назвати зовнішній покрив будь-якої живої істоти — коли тільки він досить щільний, — як не шкірою? Правда, з неушкодженої туші вбитого кита можна зішкребти рукою надзвичайно тонку прозору плівку — щось схоже на тонюсінькі листочки желатини, тільки гнучкої й м’якої, майже як атлас, поки вона не висушена, бо тоді вона не тільки збігається й товщає, а й робиться досить твердою та ламкою. Я маю кілька таких висушених шматочків тієї плівки й користуюся ними як закладками у своїх книжках про китів. Вони, як я вже сказав, прозорі, і часом, поклавши такий шматочок на друковану сторінку, я розважаюсь, уявляючи, ніби він має збільшувальні властивості. В кожному разі приємно читати про китів крізь їхні, так би мовити, власні окуляри. Але я веду ось до чого. Цю надзвичайно тонку желатиноподібну плівку, яка, зазначу, вкриває все тіло кита, слід вважати не так його шкірою, як шкірою самої шкіри, так би мовити; бо сказати, ніби справжня шкіра величезного кита може бути тоншою й ніжнішою, ніж шкіра новонародженого немовляти, — це була б просто сміховинна нісенітниця. Та годі про це.
105
Китобійська, або фленшерна, лопатка, якою розрізають на киті сало, виготовляється з найкращої криці. Завбільшки вона з долоню, а формою нагадує городницьке знаряддя, від якого дістала назву; тільки обидва боки в неї зовсім рівні, а нижній край помітно ширший за верхній. Цю зброю завжди тримають якомога гострішою, і коли, працюючи нею, її час від часу підгострюють, вона буває така, як бритва. Насаджена вона на міцне держално футів від двадцяти до тридцяти завдовжки.