А коли припустити, що шар сала і є китовою шкірою, і врахувати, що ця шкіра з дуже великого кашалота дає до сотні барилець лою, а цей лій, уже витоплений, становить кількісно — чи, краще сказати, за вагою — лише три чверті, а не всю масу тієї шкіри, то з цього можна скласти уявлення про те, яка ж величезна ця жива громадина, коли тільки частина самого зовнішнього покриву її дає ціле озеро рідкого жиру. Рахуючи десять барилець за тонну, дістанемо, що тільки три чверті чистої ваги китової шкіри становлять десять тонн.
Видима поверхня шкіри живого кита — не найменше з див, які він являє нам. Майже завжди всю її густо вкривають скісно перехрещені незліченні прямі лінії, наче на найвитонченіших італійських штрихових гравюрах. Але ці лінії не витиснені на згаданій вище желатиноподібній плівці, а видні неначе крізь неї, ніби вони награвіровані на самому тілі кита. І це ще не все. В деяких випадках ці лінії, як і на справжній гравюрі, для бистрого спостережливого ока складаються в багато складніші візерунки. Ті візерунки ієрогліфічні; тобто, коли ви називаєте ієрогліфічними оті таємничі знаки на кам’яних боках єгипетських пірамід, це слово якнайкраще підійде і в даному разі. В моїй пам’яті закарбувались ієрогліфи на шкірі одного баченого мною кашалота, і мене вразила їхня подібність до відтворених на одній гравюрі знаків стародавнього індіанського письма, витесаних на славнозвісних «ієрогліфічних урвищах» по берегах горішньої Міссісіпі. Як і ті таємничі письмена, таємничі знаки на шкірі кита лишаються нерозгадані. Це порівняння з індіанськими скелями нагадує мені ще про одну річ. Окрім усіх інших особливостей, що їх ми знаходимо в зовнішньому вигляді кашалота, часто можна побачити на його спині, а ще частіше на боках численні грубі шрами, що порушують оту сіточку з ліній. Розміщені вони без ніякого ладу, цілком випадково. Я сказав би, що оті скелі на морському узбережжі Нової Англії, про які Агассіс [107] твердить, ніби на них видні сліди, проорані велетенськими плавучими крижинами, — я сказав би, що ті скелі дуже подібні з цього погляду до нашого кашалота. Я гадаю також, що тих шрамів кашалот набуває в сутичках з іншими китами, бо найчастіше я помічав їх на великих, дорослих кашалотах-самцях.
Ще кілька слів про оту китову шкіру, чи то сало. Я вже сказав, що його здирають із кита довгими смугами, які називають «ковдрами». Як і більшість морських термінів, цей вислів дуже влучний і змістовний. Бо кит і справді закутаний у це сало, як у ковдру чи в укривало, або, ще краще, наче в індіанське пончо, що, накинуте через голову, звисає вздовж усього тіла. Саме завдяки цьому теплому покривові на його тілі кит чудово почуває себе в будь-яку погоду, в будь-яких водах, у будь-яку пору року і в будь-якому кліматі. Що сталось би, скажімо, з гренландським китом у отих холодних, крижаних морях Півночі, якби не цей тепленький кожушок? Правда, в тих гіперборейських водах живуть і досить жваво поводяться ще й інші риби, але ж то, завважте, риби з холодною кров’ю й без легенів, риби, в яких самі черева схожі на льодовні; то створіння, що гріються в затишку айсбергів так само, як мандрівець узимку тішиться теплом коминка в заїзді. А кит, як і людина, має легені й теплу кров. Замерзне в нього кров, і він загине. То яке ж це велике диво — принаймні поки ми його не з’ясували, — що те величезне створіння, для якого висока температура тіла не менш необхідна, ніж для людини, почуває себе як удома, занурене весь час по самі губи в оті арктичні води! Адже там, коли моряк упаде за борт, його, буває, знаходять через багато місяців умерзлим у саму середину цілого крижаного поля, як ото трапляються замуровані в бурштині мушки. Та ще дивніше дізнатись — а це доведено дослідами, — що кров полярного кита гарячіша, ніж кров негра на Борнео серед літа.
Мені здається, що тут ми бачимо неоціненні переваги великої особистої життєвої сили, неоціненні переваги грубих стін і неоціненні переваги великого внутрішнього об’єму. О людино! Дивуйся китові й бери його за взірець для себе! Зоставайся теплою серед криги, як і він. Живучи в цьому світі, будь не від світу цього, як і він. Будь холодною на екваторі, і хай твоя кров не застигає й на полюсі. Як великий собор святого Петра і як велетень кит, зберігай, о людино, в усі пори року свою власну температуру.
Та як легко навчати таких речей — і яке це безнадійне діло! Як мало споруд можуть дорівнятися величчю до собору святого Петра, і як мало живих створінь дорівнюються огромом китові!
69
ПОХОРОН
— Вибрати ланцюги! Спустити падло за корму!
Величезні талі вже виконали те, що їм належало. Обдерта туша кита з відтятою головою біліє, наче мармурова гробниця; хоч вона змінила колір, але не поменшала відчутно. Вона так само велетенська. Повільно віддаляється вона від корабля, а ненаситні акули збивають навколо неї піну й бризки, і повітря над нею роздирає крик морських птахів, що прямо з льоту хижо вгороджують у неї дзьоби, наче підступні кинджали. Величезний білий привид без голови відпливає далі й далі від «Пеквода», і з кожним сажнем віддалі та кровожерна колотнеча у воді й у повітрі розростається все ширше й ширше. Корабель майже не рухається, і ще багато годин з нього можна бачити те огидне видовище. Під безхмарним, лагідним, лазуровим небом, на прекрасному лиці спокійного моря, овіяному веселими вітерцями, пливе й пливе та велетенська брила смерті, аж поки зникне в безмежній далечі.
Який же то сумний і глумливий похорон! Водяні стерв’ятники — всі в благочестивій скорботі, повітряні акули — всі, як і годиться, в чорному або принаймні в чорних цятках. У житті мало котра з них почастувала б кита чимось, якби він того потребував; та на бенкеті з нагоди його похорону вони бач як ревно накидаються на їжу! О жахливе стерв’ятництво цього світу! Від тебе не вбезпечений навіть наймогутніший кит.
Та й це ще не кінець. Хоч тіло осквернене, мстивий дух не вмирає і витає над ним, навіваючи жах. Того нікому вже не страшного китового трупа вгледять із якогось несміливого військового корабля або заблуканого дослідницького судна — вгледять із такої відстані, що ройовища птахів над ним ще не видно, тільки якась плавуча брила біліє на сонці і над нею злітають угору білі бризки, — і ось уже тремтяча рука записує в корабельному журналі: «В цих місцях мілини, рифи й прибій. Стережіться!» І ще багато років по тому кораблі обминатимуть те місце, як ото дурні вівці перестрибують через порожню місцину, бо поперед них їхній вожак-баран перестрибнув там через воряку, яку потім прибрали. Оце вам ваше судочинство, засноване на прецедентах; оце вам корисність ваших традицій; оце вам історія живучості ваших давніх вірувань, що ніколи не мали опори на твердій землі, а тепер навіть не витають у повітрі! Оце вам ваша ортодоксія!
Отже, так само як живий велетень кит у плоті був дійсним пострахом для своїх ворогів, так тепер дух мертвого кита є уявним, безсилим страшидлом для світу.
Ви вірите в духів, друже мій? Є на світі духи, могутніші, ніж ота Коклейнська мара, і в них вірять люди багато мудріші за доктора Джонсона.[108]
70
СФІНКС
Слід згадати, що, перше ніж до кінця обдерти сало з тулуба левіафана, йому відрубали голову. А стинання голови з кашалота — це наукова, анатомічна операція, якою дуже пишаються досвідчені хірурги-китобої — і пишаються не без підстав.
Завважте, що в кита зовсім нема нічого такого, що можна б назвати шиєю; навпаки, те місце, де голова переходить у тулуб, якраз найтовще в усьому його тілі. Згадайте й те, що хірург тут мусить оперувати згори, на відстані восьми-десяти футів, і що об’єкт операції майже схований у збаламученому, часто навіть схвильованому морі. Не забувайте й про те, що за таких несприятливих обставин йому треба прорізати китову плоть на багато футів углиб, і то прорізати ніби під землею, не маючи змоги навіть заглянути в розріз, який зступається вслід за лезом, і в таких умовах він повинен уміло обминати всі непотрібні суміжні частини, а врешті перетнути хребет точно в тому місці, де він зчленовується з черепом. Чого ж дивуватись, коли Стаб хвалиться тим, що йому треба всього десять хвилин, щоб відрізати китову голову?
108
1762 р. в Лондоні, в завулку Коклейн, нібито почав з’являтись дух мерця. Доктор Джонсон брав участь у розслідуванні й спростуванні цієї містифікації, підстроєної, як виявилося, лондонцем Парсонсом.