І саме в ту хвилину, коли Дагу, стоячи на голові, відплутував гордень, що зачепився за великий блок розбиральних талів, почувся несподіваний гучний тріск. На превеликий жах усім, один із двох величезних гаків, на яких висіла голова, зірвався, і важезна брила голови шарпнулася вбік, аж увесь корабель п’яно захитався й задвигтів, ніби його штовхнуло айсбергом. Видно було, що й другий гак, на який тепер припадав увесь тягар, ось-ось зірветься, тим більше, що голова різко гойдалась на ньому.
— Стрибай сюди, стрибай! — загукали до Дагу матроси; але негр, однією рукою держачись за великий блок — так, щоб зависнути на ньому, коли голова відірветься зовсім, — усе ж виплутав гордень і тичкой попхав цебро в «колодязь», стінни якого вже зступилися. Він гадав, що похований там гарпунник зможе вхопитись за цебро і його пощастить витягти.
— Що ти робиш, Дагу! — закричав Стаб. — Хіба так його врятуєш? Ти йому голову розвалиш тим цебром, воно ж усе залізом окуте! Стій, кажу!
— Всі від блоків! — раптом розітнувся чийсь голос, наче ракета вибухнула.
І майже в ту саму мить величезна голова з громовим сплеском шубовснула в море, немов Столова скеля, що звалилась у вир Ніагари.[116]
Корпус «Пеквода», звільнений від тягаря, гойднувся в другий бік, блиснувши мідною обшивкою, і всім аж дух захопило, коли вони крізь запону бризок розгледіли Дагу, що висів, учепившись у блок, і розгойдувався разом з ним над водою і над їхніми головами. А тим часом бідний Тештіго, похований живцем, поринав на морське дно, і не було йому рятунку! Та ледве опали ті бризки, що застували очі, як над фальшбортом мелькнула чиясь оголена постать із розрубним мечем у руці. А ще за мить лункий сплеск звістив, що мій відважний Квіквег пірнув рятувати товариша. Всі ми, як один, кинулись до фальшборту і вбирали очима кожну бульку на воді, але минала секунда за секундою, а ні жертви, ні рятівника не видно було. Кілька матросів уже стрибнули в човен, що гойдався коло борту, і трохи відпливли від корабля.
— О! О! — скрикнув раптом Дагу, що й досі що висів на блоці, тепер уже нерухомому. І ми, вихилившися ще далі за фальшборт, побачили, як з блакитних хвиль вигулькнула рука. Дивне то було видовище — наче та рука вистромлялася з трави, що росте на могилі.
— Обидва! Обидва! Обидва там! — знову радісно загорлав Дагу, і незабаром ми всі побачили, що Квіквег завзято гребе однією рукою, а другою тягне за довге волосся індіанця. Обох підняли в човен, що чекав на них, і швидко приставили на «Пеквод»; але Тештіго довго не могли відволодати, та й Квіквег мав не дуже бадьорий вигляд.
Як же він спромігся здійснити свій високий подвиг?
Пірнувши вслід за головою, що повільно опускалася в глибину, Квіквег кількома скісними ударами гострого меча прорубав велику дірку в її основі, а тоді, кинувши меч, застромив глибоко всередину й угору свою довгу руку і за волосся витяг назовні бідолашного Тештіго. Потім він розповідав, що спочатку намацав ногу, але, добре розуміючи, що за ногу тягти не слід, бо з цього можуть вийти великі труднощі, запхав ту ногу назад і вправними рухами перевернув індіанця всередині голови так, що за наступною спробою той вийшов назовні випробуваним давнім способом: головою вперед. Ну, а сама китова голова в той час поводилася так добре, як тільки можна було сподіватись.
Отак завдяки відвазі й великій акушерській вправності Квіквега Тештіго був успішно визволений із жахливої, вкрай невчасної і, здавалось би, безвихідної скрути; можна сказати, що він удруге народився на світ. І цієї науки нізащо не слід забувати. Людям слід би навчатись акушерства так самісінько, як фехтування, боксу, верхової їзди та веслування.
Я знаю, що багатьом жителям суходолу ця дивовижна гейхедцева пригода напевне здасться неймовірною, хоч дехто з них, можливо, й сам бачив, як на землі хтось падає в яку-небудь цистерну, або принаймні чув про такі випадки; вони трапляються нерідко, і то з куди менш вагомих причин, коли зважити, яка надзвичайно слизька була цямрина спермацетового колодязя під ногами в індіанця.
Та, може, хтось проникливо спитає мене: «Як же так? Ми вважали, що комірчаста, наповнена жировою речовиною голова кашалота — найлегша, найбільш коркоподібна частина його тіла, а ти твердиш, ніби вона тонула в морській воді, яка має куди більшу питому вагу, ніж у неї. От ми тебе й спіймали!» Аж ніяк: це я вас спіймав. Адже до того моменту, коли бідолаха Теш упав у «скриню», з неї було майже до кінця вичерпано її легший вміст, і лишилися тільки щільні сухожильні стінки — наче молотом прокована субстанція, набагато важча, як я вже казав, від морської води: шматок її тоне майже так само швидко, як свинець. Та схильність цієї речовини швидко йти на дно була в даному разі врівноважена іншими частинами голови, не відокремленими від неї, і тому вся голова тонула дуже повільно, неквапливо, даючи Квіквегові чудову змогу виконати його майстерну акушерську операцію, так би мовити, на ходу. Так, справді, це були, можна сказати, пологи експресом.
Але якби Тештіго й загинув у тій голові, це була б вельми почесна смерть: він захлинувся б у найбілішому, найчистішому запашному спермацеті, а його домовиною, катафалком і гробницею стала б найпотаємніша внутрішня порожнина кита, його святая святих. Я можу пригадати тільки один приклад іще приємнішого кінця; солодку смерть того бортника в штаті Огайо, котрий, шукаючи стільників у дуплі старого дерева, знайшов там величезний запас меду, перехилився надто далеко через край дупла і впав туди. Мед засмоктав його, він потонув, і його останки забальзамувались. Як ви гадаєте, чи багато людей отак само попали в медові стільники Платонової філософії і знайшли собі там солодку погибель?
79
ПРЕРІЯ
Жоден фізіономіст, жоден френолог не брався ще вивчати риси обличчя цього левіафана або обмацувати горбки на його голові. Це було б так само безнадійне діло, як для Лафатера [117] досліджувати зморшки на лиці Гібралтарської скелі або для Галля[118]— приставляти драбину до Пантеону і обмацувати його баню. А все ж у своєму славнозвісному творі Лафатер трактує не тільки різні людські обличчя, він пильно вивчає і фізіономістику коней, птахів, змій та риб, детально розбираючи всі відміни виразу, які тільки можна спостерігати в них. Та й Галль, і його учень Шпурцгайм теж не обмежуються френологічною характеристикою самої тільки людини. Тому, хоч мені й бракує достатньої компетенції, щоб стати піонером у застосуванні цих двох напівнаук до кита, я теж не відмовлюсь від такої спроби. Бо я пробую свої сили в усьому, а досягаю чого зможу.
З погляду фізіономістики кашалот — істота аномальна. Він не має справжнього носа. А оскільки ніс — центральна, найпримітніша деталь обличчя і, мабуть, найбільше впливає на його загальний вираз — навіть, кінець кінцем, визначає той вираз, — то, здавалось би, брак цього зовнішнього додатку мусить дуже сильно впливати на вираз китової морди. Адже так само як у ландшафтному садівництві якийсь шпиль, баня, монумент або вежа здаються майже необхідними для завершення композиції, так і жодне обличчя з погляду фізіономістики не може бути гармонійним без отієї високої й стрункої дзвіниці — носа. Відбийте ніс мармуровому Зевсові Фідія — і яка ж мізерія залишиться! А проте левіафан сам такий величезний і могутній, а всі його пропорції такі імпозантні, що той самий брак носа, який був би огидним ганджем у статуї Зевса, в нього зовсім не сприймається як вада. Навпаки, відсутність носа ще й додає китові величі. Ніс у кита справляв би враження нахабства. Коли під час своєї фізіономістичної подорожі ви обпливаєте навколо кита в човнику, вашого захопленого враження не може зіпсувати думка, що кит має носа, за який його можна смикнути. А ця настирлива думка так часто виникає у нас навіть тоді, коли ми споглядаємо наймогутнішого коронованого наглядача на його троні.
Можливо, в деяких деталях найефектніший фізіономічно вигляд голова кашалота має анфас. Цей вигляд просто-таки царствений.
Гарне людське чоло в задумі схоже на східний небосхил перед світанням. На кучерявому лобі бика серед тиші пасовиська можна побачити спокійну гордість. Лоб слона, який пхає поперед себе гірською ущелиною важку гармату, справляє враження величі. Сповите таїною чоло — чи то в людини, чи то в тварини — нагадує оту велику золоту печатку, яку німецькі імператори прикладали до своїх декретів. Вона промовляє: «Боже! Цього дня вчинено моєю рукою». Та в більшості живих створінь, навіть у самої людини, лоб дуже часто скидається на смужку альпійського ландшафту попід межею вічних снігів. Мало чиє чоло здатне, як Шекспірове чи Меланхтонове, підноситись так високо і схилятись так низько, що навіть самі їхні очі здаються чистими, правічними, спокійними гірськими озерами, а над ними, в зморшках чола, ви немов простежуєте думки, що спускаються до водопою, як олені з гіллястими рогами. Так верховинські мисливці простежують оленячі сліди на снігу. Але у Великого кашалота ця висока, богоподібна гідність, відбита на чолі, так безмірно помножена, що, дивлячись на нього прямо спереду, ви відчуваєте присутність божества і всіх Грізних сил природи гостріше, ніж при спогляданні будь-якої іншої живої істоти. Бо ви не бачите жодної окремої деталі, вам не являється жодна виразна риса. Нема ні носа, ні очей, ні вух, ні губів; нема обличчя, бо кашалот і справді його не має. Нічого, тільки отой неозорий небосхил лоба, поораний борознами загадок; безмовно грозить він загибеллю човнам, кораблям і людям. Та й у профіль цей дивовижний лоб не маліє, хоча й не гнітить уже вас так своєю могуттю. У профіль ви виразно бачите посеред лоба оту горизонтальну борозну в вигляді півмісяця, яку Лафатер у людей вважає прикметою генія.
116
Частина так званої Столової скелі на Ніагарському водоспаді обвалилася 25 червня 1850 року.
117
Лафатер Йоганн Каспар (1741–1801) — швейцарський психолог, засновник псевдонауки «фізіогноміки».
118
Галль Франц Йозеф (1758–1828) — німецький лікар. Створив «френологію» — псевдонаукову теорію, що визначала вдачу людини по формі черепа.