“Ще не вспів мадярський генерал далеко відійти, як прибігли гицлі на залю і забрали письменника. Ми всі чекали, що буде. Смертну тишу тільки перебивали глухі удари і стогін в'язня. Нараз в дверях з'явився письменник. Він ішов сумний, на питання не відповідав, а мовчки сів на своє місце. Незабаром ми довідалися, що гицлі збили його гумами, але так, щоб не було дуже видно, і сказали йому, щоб не пхався до справ, що його не торкаються, бо в іншому випадку і він і другі дістануть ще більше!”[82]
До рук цих злочинців-садистів мадярська влада передала життя кількох тисяч українців. Почуття необмеженої вдади над життям і смертю цих людеи п'янило, - вчорашніх різників, голярів, кельнерів... Вони шаліли від насолоди, яку давала їм “влада”. Всі найгірші звірячі інстинкти, що вони мусіли в собі в інших обставинах приборкувати під страхом кари, тепер відверто і без стриму могли вони проявляти назовні. Власне необмежена сваволя і нічого іншого була потрібна мадярам, а не слідство чи відрізнення винних від невинних.
“Я просто дивуюся, - пише Микола Чирський, - як взагалі мадяри можуть мати свою державу і навіть захоплювати чужі землі: пояснити це можна хіба їх нічим незрівняною нахабністю, самопевністю та жорстокістю. Щодо їх організаційних здібностей то вони рівняються зеру. Такої безпомічности, розгардіяшу і хаосу, я ще не бачив нігде. Недарма вся їхня адміністрація та взагалі керманичі - це помадярщені німці, слов'яни або жиди, як і недавній їх прем'єр Імреді”.[83]
Одного дня польська делегація, що складалася із польських старшин, відвідала кожний табір у Варюлопош. Мали фотографію Мацейка, атентатчика, що в 1934 році вбив польського міністра Пєрацького. Ось, що пише Пугач про ці відвідини: “Поляки прийшли до нашої залі, поставили нас всіх вряд. Тримаючи в руках якусь фотографію, дивляться то на неї, то на нас. Приступили до мене. Дивляться з-переду і збоку. Вибрали собі десь десять в'язнів. Між ними теж і я. “Він не може бути Мацейком, - запевняє їх комендант, - ми маємо про нього точні дані”. Ще готові забрати мене до Польщі і там зі мною покінчити. Поляки порівнювали фотографію ще до інших в'язнів. Але нарешті мусіли забратися з порожніми руками”.[84]
Ця сама “делегація” відвідала будинок, де були галичани. Вони мали список, на якому було 44 прізвищ, цих Січовиків, їх мадярські жандарми відвезли на станцію, а звідтам до Польщі. Пізніше стало відомо, що тих Січовиків поляки розстріляли десь в Карпатах.
Після того, як всі в'язні були “переслухані”, прийшов день, коли всі гицлі від'їхали. Це бупа добра ознака, що в'язнів будуть звільняти. В цім випадку треба згадати, що німецьке військове командування (OKW), домагалося, щоб мадярський уряд звільняв у першу чергу тих, що хотіли їхати до Протекторату й Німеччини. В першій черзі звільнили приблизно 60 осіб, які поїхали через Будапешт до Відня. Почуття волі зовсім оп'янило в'язнів, але щастя звільнених було захмарене свідомістю того, шо інші ще залишилися в неволі.
Наступно звільнили галичан, що теж виїхали до Німеччини, бо вони відмовились повертатися до Польщі. Зворушуючим було прощання галичан із закарпатцями, які залишалися ще в таборі.
Пугач про це пише так: “У дверях нашої залі станув професор Корнило Заклинський, родом з Галичини, який зворушеним голосом промовив до нас: “Мої закарпатські брати! Не можу від'їхати, щоб не попрощатися з вами. Перед двадцяти роками ми, галичани, у боротьбі за волю нашої землі, мусіли покидати свій рідний край. Доля нас занесла на Срібне Закарпаття. Хоч останні місяці в мадярській тюрмі були для нас жахливі, одначе, ми з радістю будемо згадувати наш побут на Закарпатті. Закарпатський народ є народом українським. Це він славно доказав в останніх днях Карпатської України. Нерівною боротьбою ми боронили свою волю. Наша боротьба не закінчена. Український народ ніколи не забуде Закарпаття. Воно є невід'ємною частиною Українських Земель. Як повернете додому, передайте Закарпаттю нашу щиру подяку і любов. Несіть на Закарпаття віру, що прийдуть дні й нашого визволення, коли всі українські землі з'єднаються в одній Соборній Українській Державі. Щасти нам, Боже, у цьому нашому святому подвизі! До побачення у вільній Україні![85]
Вже всі в'язні були звільнені, залишилися тільки закарпатці. Одного липневого дня комендант табору мав до в'язнів таку промову: “Ми вас висвободили з чеського ярма... у нас вам буде добре, як ніколи. Ви мусите полюбити свою тисячолітню батьківщину... Ми вас випустимо з табору, але будьте добрими громадянами Мадярщини... Нехай вам ані на думку не прийде робити щось проти Мадярщини. Пам'ятайте, що для таких як ви, у мадярських тюрмах місце завжди знайдеться”.[86]
Мадяри, зайнявши Карпатську Україну намагалися зі своїми прихвостями “русскими” обчорнити українську владу та українських провідників, але нарід не повірив їм. Нарід був свідомий того, що мадяри загарбали Карпатську Україну насильством і неправдою. У багатьох селах нарід з обуренням запитував: “Як посміли мадяри забрати нашу Україну? Ци наші голоси нич не варті? Тадь наше село всі свої голоси віддало за Україну, українську владу й що тут мають глядати мадяри!”.[87]
У боротьбі українського населення Закарпаття з мадярською ордою виріс чудовий міт. Карпатська Україна стала символом свободи, щасливого життя і добробуту. Населення уважало її за чудовий сон, що тривав коротко, але глибоко врізався у серця всіх тих, що хочуть бути господарями на своїй землі, а не рабами.
С. Вівчар зібрав декілька пісень, присвячених вбитим героям Карпатської Січі. Ось одна з них про чет. Павла Волощука з Бичкова, забитого мадярськими терористами.
Гарний легінь з Требушан, 27-літній Іван Полянчук, став на Гуцульщині дуже популярним. Його замучили мадяри разом з іншими шістьома Січовиками, у Зворині над Квасами. Ось яку пісню виспівують дівчата на високих грунях: