У повоєнний час Генріх Манн усім серцем разом з тими силами, які будують нову, демократичну Німеччину. Письменник, який написав колись знаменні слова про те, що «новий гуманізм буде соціалістичним», що «література йде неухильно до робітників, бо вони шанують людяність, захищають культуру», — цей письменник не міг не вітати створення на німецькій землі першої держави робітників і селян. Генріх Мани готувався повернутись на батьківщину, він мріяв жити і працювати на землі Німецької Демократичної Республіки, взяти участь у дальшому будівництві нової соціалістичної культури, шляхи для якої він прокладав своєю творчістю. Смерть (Г. Манн помер 12 березня 1950 р.) перешкодила йому знову побачити рідну землю. Коли все прогресивне людство святкувало століття з дня народження великого німецького письменника, трудящі НДР відзначили цей день як справжнє свято національної культури. «В німецькій соціалістичній державі, — казав В. Ульбріхт, — ми любимо і шануємо Генріха Манна як великого письменника-реаліста, творчість якого належить світовій літературі… як бойового публіциста і передового борця справжньої соціалістичної демократії, як вірного друга і союзника робітничого класу, як засновника нашої літератури соціалістичного гуманізму і реалізму, як благородну людину, що всі сили віддала справі гуманізму і щастя людей».
У Радянському Союзі творчість Генріха Манна завжди користувалася великою популярністю в читачів. Десятки разів виходила окремі його твори, восьмитомник прози Манна розійшовся тиражем 105 тисяч примірників. Все нові і нові переклади кращих творів письменника з'являються мовами народів СРСР. Генріх Манн — творець і гуманіст — живе й нині, він наш соратник у боротьбі проти сил міжнародної реакції, мілітаризму, буржуазного націоналізму за перемогу Людини, за майбутнє, за демократію і соціалізм.
Кіра ШАХОВА
I. ПІРЕНЕЇ
Походження
Хлоп'я було мале, гори — височезні. Від стежини до стежини воно видиралось угору навпростець крізь хащі папороті, що духмяніла на осонні й холодила в затінку, коли воно лягало перепочити. Тут стриміла скеля, по той бік — ревів водоспад, що ринув із піднебесної височіні. Озирай очима порослі лісом гори — гострозорими очима, що розрізняють між деревами аж ген на далекому стрімчаку невеличких сірих сарн! Блукай поглядом у запаморочній глибіні синього неба! Задерши голову, кричи дзвінким голосочком з радості життя! Бігай босими ноженятами, бігай без упину! Дихай, промивай тіло теплим, легким повітрям! Такі були перші клопоти і втіхи хлоп'яти. Звали його Анрі[1].
У нього були малі товариші, не тільки босоногі та простоволосі, як він, а часом і обшарпані чи напівголі. Від них тхнуло потом, зіллям, димом, як і від нього, і хоч хлоп'я жило не в халупі чи печері, як вони, та йому подобалося, що дух від нього такий самий. Вони навчили його ловити птахів і пекти їх на вогнищі. Разом з ними підсмажував Анрі на гарячих камінцях свою скибку хліба і їв її, натерши часником. Адже від часнику виростеш великий і завжди будеш здоровий. Допомагає цьому й вино; і діти пили його, де не трапиться. Вино текло в жилах у всіх — у селянських дітлахів, у їхніх батьків, у цілого краю. Мати доручила Анрі одній родичці й вихователеві, щоб він ріс так, як увесь його народ; а втім, і тут, у горах, малий жив у замку. Замок той звався Коараз. А край — Беарн. А гори — Піренеї.
Мовою там говорили лункою, повноголосою, з розкотистим «р». Мати Анрі, коли в неї настали пологи, на бажання свого батька заспівала духовну пісню до діви Марії: Adjudat me a d'aquestehore[2]. Така була в їхньому краю говірка — майже чиста латина. Тож хлоп'яті неважко було вивчитись говорити латиною — тільки говорити. Дід заборонив, щоб Анрі вчили и писати: мовляв, на те буде час, воно ж іще мале.
Поки нагорі в Коаразі малий Анрі балакав латиною й лазив по гірському лісі, ганяючись за невеличкими сарнами, званими isards, що ніяк не давалися піймати, старий Анрі д'Альбре помер унизу в своєму замку в По; і, може, в ту саму мить, коли дід захрипів востаннє, онук радісно завищав, купаючись із хлопчаками й дівчатками в потоці нижче великого водоспаду, що рясно сипав іскристими бризками.
1
Очевидно, під впливом німецької мови у нас склалася традиція називати французьких королів Генріх І, Генріх II і т. д. Але французькою це ім'я звучить Анрі (Henri), і Г. Манн, порушуючи відповідну німецьку традицію, пише Henri, а не Heinrich. У перекладі збережено цю особливість оригіналу.