У бідолахи Конде є добра воля, його перші пориви щирі, але він не вміє бути таким до кінця. Ненависть його до Анрі, власне, зародилася дуже давно, після однієї битви, що відбулася під Жарнаком; тоді віддано в жертву його батька, і саме завдяки цьому молодий Наваppa став першим серед принців крові. Побувши разом з Анрі в луврському полоні, Конде витерпів там те саме, тільки страждав не так гостро. Потім утік; а загалом не виявляє великого розуміння того, що любить народ, що можна, чого не можна, що слід робити. Зв'язується з чужоземними князями, а тим часом його кузен Наварра зумів укріпитись і поширити свій вплив на рідній землі — хоча, правда, з допомогою багатьох папістів.
І кузен тим упертіш наполягав на вірності духові їхнього вчення; другом йому був той, хто тримався цього духу — чи вдавав, ніби тримається. Йоганна-Казимира Баварського він ставив вище від Анрі Наварри, бо владар німецького карликового князівства ненавидів розпусту. Вільні звичаї наваррського двору були йому такі огидні, що він на саму згадку про той двір починав плюватися, і принц Конде не спиняв його. Конде вплутався й у змову проти кузена. До Анрі послано листа з вимогою послати військо на поміч архієпископові Кельнському. Той перейшов у протестантство, і з'явилась дуже добра нагода завдати удару Австрійському домові. Безперечно, Австрійський дім був таки справді ворогом, але ворогом найбільшим, бій із яким треба відкладати наостанок. А вирушати до Німеччини тепер — означало покинути напризволяще вже здобуте, перервати шлях на вершину, а може, й утратити королівство. Та, власне, цього вони й хотіли, коли ставили йому за обов'язок заради віри покинути свій край. Вони добре знали, що йому не можна цього зробити. Одначе так вони могли налаштувати проти нього протестантів, що не всі довіряли йому; а водночас чуткою, що він усе ж вирушає, навіювали тривогу французькому дворові й підказували похмуру ухвалу Філіппові Іспанському.
Дон Філіпп сидить і снує плани своєї всесвітньої імперії. Яке йому діло до купки норовливих єретиків— сміховинного Казимира, навіженого архієпископа й заздрісного кузена? Одначе Філіпп відчуває, що недалеко за Піренеями виростає ворог його і його всесвітньої імперії. Ще той ворог маленький, зовсім маленький. Ще він насилу-насилу поборює дріб'язкові перешкоди — але вимірювати слід не клаптики землі, які він відвойовує, а славу й ім'я, які він здобуває. Не можна байдуже дивитись і чекати, поки богиня Фама[136] піднесе до уст сурму й розгорне крила. В майбутньому у Франції повинен панувати лиш один володар: Філіпп. Дім Валуа вимре, а Ліга хвальковитого Гіза ще раніше розшматує королівство на частини за золоті пістолі, що спускаються з гір на спинах мулів. Наварра заважає, Наварру треба усунути. Ось яка ухвала склалась у голові в Філіппа — та й у заздрісного кузена не може бути інакшої.
Анрі знає. У нього позаду Лувр, там він довідався, що таке пекло. А від Монтеня він почув, що добрість — найвластивіша народові риса. Морней показує йому, яку силу має чеснота. Сам він уміє лишатися життєрадісним і поміркованим навіть над безоднями власної натури. Але він знає: деяким людям це не до вподоби, і якраз таких людей йому судилося зустрічати всюди й до самого кінця. Це не протестанти й не католики, не іспанці й не французи. Це особлива порода людей: її тягне до похмурого насильства, до чавунного гніту, а буйною вона буває тільки в жорстокостях та нечистому екстазі. Такі люди будуть довіку його супротивниками, а він завжди лишиться провісником розуму й людського щастя. Тепер він намагається навести розумний лад у одній провінції, згодом робитиме те саме в королівстві, а врешті в цілій частині світу: збиваючи мирний союз державців і країн, щоб повалити дім Габсбургів. І тоді дочекається своєї години порода людей, що ненавидять життя, — після тридцятирічних невдач настане й для неї хвилина влучного удару кинджалом. Може, сім, а може, й сімдесят ударів та пострілів схибило за ці десятиріччя, Анрі уникнув їх усіх, як оцього першого.