IX. МЕРТВІ ПОНАД ШЛЯХОМ
Хто наважиться?
Дев'ятого травня 1588 року герцог Гіз із нечисленним почтом потай приїхав до Парижа. Король переказав йому своє прохання, несміливе прохання, щоб він не приїздив. Валуа знає, що сама Гізова присутність або призведе до його смерті, або змусить його прибрати Гіза. Хто з них двох наважиться — і хто наважиться раніше? Гіз недавно розгромив чужоземне гугенотське військо, а королівське, під проводом Жуайоза, навпаки, розбив Наварра.[148] І все ж нещасний король силкувався вдати з себе переможця; за це й простий народ, і шановні городяни одностайно зневажають його. Члени парламенту, верховні судді королівства, — майже єдині люди, які ще стоять на боці короля: вони-бо навчені думати. В такому непевному становищі не можна відхилятись від закону, а закон — це король. Та кому вони можуть сказати й розтлумачити це? Ні багатіям, які не від недолугого Валуа, а від Гіза сподіваються запоруки, що їхні гроші будуть цілі, ні збуреному простолюдові на вулицях, що кричить: «Хліба!» Сидіти без хліба йому не первина, і нема ніяких причин гадати, що цього разу голод буде тяжчий, ніж звичайно. Проте людська юрба, коли вже звернула на хибний шлях, і далі робитиме самі дурниці. Ці люди за Гіза, авантюриста й демагога, підкупленого ворогом. Така протиприродна відданість йому породжує в них самих лють і страх: то опирається їхнє сумління, але вони цього не розуміють. Париж геть збився з пантелику, тому городяни й галасують про вигаданий голод.
Гіз із своїми п'ятьма-шістьма вершниками добувся до велелюдної вулиці, й досі не впізнаний, бо вгорнувся в плащ і насунув капелюха на очі. В місті, а надто в численних монастирях аж рояться його солдати, і він може скликати їх до себе в першу-ліпшу мить. Та він удає таємничого відчайдуха, щоб приголомшити всіх несподіваною появою. Хоч йому вже під сорок і в нього кілька синів, Гіз і досі полюбляє разючі акторські ефекти, до яких на сцені звичайно вдаються нездари. Та ось один з його молодиків, навмисне так підучений, раптом зриває з таємничого вершника плащ і капелюх — от шибеник! — і дзвінким голосом кричить:
— Ясний пане, покажіться народові!
А тим часом у королівському замку Луврі стара, дуже стара королева Катерина сказала королю:
— Гіз — опора моєї старості.
Її син важким поглядом подивився на призвідницю Варфоломіївської ночі, найдальші наслідки якої аж тепер мали окошитись на ньому: він це передбачав сам, не треба було й сповіщати його. Але й звістка не забарилась, і в Луврі дізналися відразу й про те, що Гіз приїхав, і про його тріумф.
— Ми врятовані! — першою гукнула герцогові одна пишна дама, стягши з очей маску. — Добрий наш владарю, ми врятовані!
Тоді вся вулиця розвирувалася захватом. Голоду вже не буде, наш вождь прожене голодну примару! Полилися сльози радості. А чоботи, що звисають із кінської спини, можна просто цілувати. Люди намагались потерти об герцога чотки, щоб їх освятити, і, звичайно, не одного в тій тисняві задавили на смерть.
Поки полковник-корсіканець Орнано[149] доповідав про все це, король не дивився на нього. Анрі, чи то Генріх, Третій не спускав очей з матері, і та аж відчувала його погляд — такий він був важкий. Вона тільки глухо мурмотіла собі під ніс: «Гіз — опора моєї старості», — аби лиш утвердити себе в усій своїй глупоті й захистити її навіть від себе самої, бо й у неї ж могла настати хвилина прозріння. Лице її зробилося зовсім землисте, як земля з кладовища, і здавалося, що стара королева туди й повертається, коли вона виходила, нетвердо постукуючи костуром, човгаючи ногами, кривуляючи, зігнута в три погибелі.
Полковник-корсіканець висловив свою думку, бо його запевнили, що король думає так самісінько. Герцога треба зарізати. Священик, присутній там, цитатою з біблії підтвердив цю думку. Ще кілька рішучіших придворних підтримали її; король не суперечив, і його мовчання вони сприйняли як згоду. Почали обговорювати між собою, чи досить є напохваті вірного королю війська і чи встигне прибути підкріплення, поки супротивники після вбивства герцога будуть скуті переляком. А тоді знову з'явилась мати короля — із нею сам Гіз, власною особою. Вже не красень Гіз, не гордий герой. У Луврі, дорогою до королівського покою, ніхто не відповідав на його зверхньо-ласкаві привітання, а начальник гвардії Крійон[150] навіть насунув капелюха ще нижче на лоб, коли побачив герцога. І з цього Гіз здогадався, що його чекає. Блідий, розгублений увійшов він до покою. Але разом з ним увійшла стара королева, і через це король не дав знаку людям з кинджалами. З усього його дому, члени якого повмирали або збунтувалися проти короля, в Луврі лишилась тільки вона — та, що довела його до такої скрути. І тому він боявся її, як своєї лихої долі. При ній, проти її бажання дати знак рятівним кинджалам — таке йому й на думку спасти не могло. Він лише кинув герцогові кілька сердитих слів і відвернувся від нього.
148
149
150