Це було в Неракському замку. Увечері король відіслав усіх, звелів привести в'язня, скинути з нього кайдани — й лишився наодинці зі своїм убивцею: їх розділяв тільки стіл.
— Капітане Сакремор, я хочу довідатися від вас, як це воно — вбивати. Як бути вбитому — про це я теж, мабуть, колись довідаюся, але не від вас. Розкажіть мені про підступне, боягузливе вбивство — розкажіть сміливо, як солдат. Ну?
Капітан мав злі очі, а взагалі він був вродливий — вродою гультяя-себелюбця. Він сидів у скромній позі, цей дворянин з італійського роду; сама глибока іронія в рисах його обличчя вже виказувала, що він за людина. На королеві слова він не відповів. Анрі підсунув до нього вино; капітан чемно подякував і випив келих до дна.
— Там могла бути отрута, капітане Сакремор.
Убивця ввічливо висловив здивування:
— Величносте! Хіба вам бракує способів відібрати у мене життя?
— І який, на вашу думку, я оберу?
— Найпочесніший, величносте, — двобій, — відказав Сакремор, прикриваючи хитрість легковажністю.
— Пане Шарлю де Біраг, я не жартую. Ви приїхали до Франції з колишнім канцлером, що душив у в'язниці наших землевласників, а їхні землі діставалися старій королеві. За те, щоб ви мене вбили, вам обіцяно багато пістолів, карбованих в Іспанії. Відвагою в боях ви здобули собі прізвисько Сакремор[155], одначе лишилися справжнім Бірагом.
— Ви хочете зганьбити мене, величносте. А я, навпаки, пропоную вам чесний двобій. Узявшися вбити вас, я став вам рівнею, тому ви й сидите тут зі мною наодинці глупої ночі.
— Це я знаю, — відказав Анрі.— На цю годину ви стали мені рівнею. До речі, що б ви зробили, якби вам пощастило вбити мене?
— Я лишився б на службі в короля Франції: адже це він і послав мене.
— Брешете. І навіть якби золото у ваших кишенях не було іспанське, я б однаково сказав, що ви брешете.
— Ну, гаразд, — погодився Біраг. — Але я справді залишився б у цьому королівстві, бо воно найслабкіше, і таким, як я, тут найкраще живеться. Коли в якійсь країні люди пересваряться з усім світом і між собою, отоді вони мої співвітчизники й роблять те, що мені треба. Я знаю, ваша величносте: якщо ви зостанетесь живі, у Франції так не буде. А тому я й наважився вбити вас — і зробив би це навіть без ніякої плати.
Отоді Анрі побачив, що й у підлоті можна йти рівним шляхом і лишатися твердим; доти він би й не повірив у таке.
— Сакреморе, ваше бойове прізвисько заслужене — чи майже заслужене, — сказав він і поклав насеред стола свій кинджал. — Ану, хто швидше вхопить, Сакреморе!
Ледве-но він доказав, як рука вбивці вже шарпнулась до кинджала — але наштовхнулась на руку Анрі. Зразу обидва відсмикнули руки й сховали їх під стіл. Тільки поглядів не відвели — стежили один за одним, напружені, мов для стрибка, і обидва ледь тремтіли від моторошної втіхи. Тим часом Анрі надумався, чим приголомшити ворога:
— Сакреморе, більше не чекайте грошей з Іспанії. Я передав туди звістку, що ви їх зрадили й відтепер служитимете мені.
Почувши те, вбивця аж зуби вискалив; ненависть так спотворила його вид, що він уже не здавався вродливим. Ця пекельна пика була справді страховинна; може, за неї він і дістав своє прізвисько. Анрі на мить сторопів, і Сакремор устиг схопити кинджала. Королю лишалось одне: перекинути на нього стіл; він так і зробив. Стіл був важкий, і вбивця, щоб його не придавило на смерть, мусив підставити обидві руки, а кинджала випустив. Схопившися з підлоги, він кинувся до дверей і чкурнув галереєю навтікача легко, мов дівчина.
— Сакреморе! Не втікайте! У мене ви можете заробити грошей.
155