Одначе подивись на нього: що лишилось йому з усіх здобутків під кінець життя, сповненого таких ревних трудів? До тієї давньої перемоги під Сен-Кантеном, що обернулася для нього так нещасливо, а для його ворогів Гізів так щасливо, він нібито був у великій ласці й силі. Тоді ще був живий покійний король, він любив Коліньї, щедро обдарував його маєтками, пані Катрін ще не мала ніякої влади, а син Карл був зовсім малий. То були дні його блиску, але ми їх не застали. А тепер ми вже є, але що ж діється в наш час? У Парижі спродують меблі, вивезені з його замку Шатільйона, а самий замок спалили. Пана Коліньї, як заколотника й учасника змови проти короля й держави, присудили повісити на шибениці на Гревському майдані[36]. Володіння його конфісковано, дітей позбавлено дворянства, а хто видасть його живого або мертвого, отримає п'ятсот тисяч екю винагороди. Нам, молодим, справді треба пам'ятати, що пан адмірал обрав таку долю заради істинної віри й принизився задля слави божої. Бо інакше це була б непрощенна річ!
— Він убив старого герцога Гіза.[37] Хоч це принаймні він зробив для самого себе, і це мені, власне, найдужче в ньому подобається. За кривду треба помщатися, — сказав молодий Конде.
На це його кузен Анрі відказав:
— Убивць я не люблю. Та пан адмірал не вбивця. Він тільки не спинив убивць.
— А що на те каже його сумління?
— Що це різні речі,— відповів кузен Анрі.— Вчинити вбивство самому — паскудство. Підіслати убивць — негоже. А не спинити їх — мабуть, можна, хоч сам я не хотів би, щоб мені коли довелося так зробити. А кардинала Лотарінгського я все ж таки примусив би випити барило води. Бо тільки він і його рід винні в усіх злигоднях Франції. Вони зраджують королівство Філіппові Іспанському, щоб він за те посадив їх на трон. То лиш вони нацьковують на нас, протестантів, короля й народ. Вони хотіли й Коліньї звести зі світу, та він їх випередив. Мабуть, йому не слід би й відмагатись від цього. Я, приміром, вірю, що бог його не осудить.
Конде заперечив, бо він думав не лише про вбивство герцога Гіза, а й про свого батька, що загинув під Жарнаком, відданий на жертву адміралом Коліньї.
— Пан адмірал не любив мого батька, бо той мав, як на нього, забагато коханок. А то б татові не довелось так полягти. Але пан адмірал уміє ладнати зі своїм сумлінням, і ти, мабуть, учишся в нього! — з викликом сказав юнак.
— Смерть твого батька потрібна була для перемоги нашої віри, — співчутливо пояснив Анрі.
— І для твоєї перемоги! Бо відтоді ти став першим серед нас, принців.
— А я й зроду перший, — відповів Анрі швидко й несподівано гостро. — Та з цього, на жаль, пуття ніякого, коли в тебе нема грошей, а є могутні вороги і коли ти мусиш битись, як утікач, що його хочуть схопити. А що ми робимо, щоб змінити становище? Може, наступаємо? Я — так! Двадцять п'ятого червня — я того дня повік не забуду — був мій день і моя перша перемога. Та чи можу я тикати старому в вічі своєю першою перемогою?
— Та й бою там того було… Адмірал сказав би, що хоч ти й непогано побавився під Ла-Рош-Абеєм, але нам однаково довелося засісти в укріпленнях і чекати німців. Ну, а як рейтари нарешті прибули, тоді що? — Конде зі злості вже кричав. — Тоді ми мерщій послали чимбільше війська королеві Наваррській, щоб очистити її край від ворога: А тепер ось і платимо за це.
— Ну, ти ні за що не платиш. У тебе щодня нова дівчина.
— А в тебе ні?
Обидва юнаки пустили з рук повіддя й зійшлися, уп'явшись поглядом один одному в очі. Конде навіть показав кулака. Та Анрі не звернув на те уваги: він несподівано обняв кузена обома руками й поцілував. А собі подумав: «Трохи заздрісний, трохи слабодухий, та все ж який не є, а товариш. А ні, то мусить стати товаришем».
Конде теж обняв кузена. Коли вони розняли обійми, очі в нього були сухі, зате в Анрі блищали вологою.
На південь військо послане було не марно — там воно здобувало перемоги. Це трохи остудить тих панів у Парижі, думав Жаннин син, а пані Катрін, певно, теж упріє в своєму старому салі. Ми стоїмо з більшою частиною війська в Пуату, на півдорозі до столиці королівства, і ми її здобудемо, хоч хай там що! І то незабаром!
Обидва юнаки зажадали побачитися з Коліньї, і адмірал прийняв їх, хоч йому нелегко було вдавати перед ними твердість і непохитну надію на бога: аж надто багато ударів господньої руки впало на нього останнім часом. Одначе старий протестант показав себе сильним у нещасті, він знав, що його чекають ще й нові випробування. Нікого не обходило, яка туга поймає його, коли він лишається сам, а особливо вночі, коли навіть воля всевишнього вже не ясна йому. І він спокійно вислухав юнаків.
36
37