Пізніше ми не могли сказати, скільки часу дивилися на те страхіття, — може, не довше як хвилину. Потім ми, наче прокинувшись зі сну, схопилися за руки і в супроводі глузливого кування зозулі кинулися назад, до високого лісу Колючої Відноги. Тепер ми знали ту гидотну кухню, з якої на Маріну насувався туман, — оскільки ми не хотіли поступатися, старий показав нам її трохи відвертіше. То льохи, над якими здіймаються горді замки тиранії, з чудовими запахами від її учт, — смердючі кубла найгіршого гатунку, де навіки вигнані з людської громади покидьки моторошно втішаються тим, що чинять наругу над людською гідністю й людською волею. Тоді музи мовчать, а правда починає бликати, як свічка на вітрі. І ми бачимо, як легкодухі поступаються, тільки-но заклубочаться перші тумани, і навіть каста вояків знічується, угледівши, що на її бастіони знизу сунеться той страхітливий набрід. Так буває в цьому світі, що мужність на війні прокидається аж у другому бою, і тільки найбільші серед нас здогадуються, де гніздиться страх. Вони знають, що всі ті страшні образи живуть насправді лише в нашому серці, і проходять крізь них, наче крізь міраж, що постав перед ними, до гордої тріумфальної брами. Тоді той набрід високо підносить їх як героїв.
Але нас той танок мерців перелякав до краю, ми стояли в гущавині, слухали кування зозулі й аж здригалися з жаху. Та потім нас пойняв сором, і Ото перший сказав, що ми повинні негайно повернутися на корчівку, бо ж не занесли булатку червону до книжки знахідок. Річ у тому, що ми провадили щоденник, у який записували місце знахідки кожної рослини, бо переконалися, що багато подробиць випадає з пам’яті. А так ми, певне, мали право сказати, що наша «Florula Marinae»[4] постала в полі.
Отже ми, не зважаючи більше на зозуль, пробралися назад на пагорб і віднайшли в листі булатку. Після того як ми ще раз пильно оглянули рослинку, Ото викопав її з корінням лопаткою, яку ми завжди носили з собою. Потім ми обміряли циркулем кожну її частину й завели до своєї книжечки разом із датою докладні відомості про місце знахідки. Коли ми, люди, працюємо за фахом, який нам судився, то перебуваємо на службі своїй справі,— і дивно, нас тоді охоплює тверде відчуття своєї невразливості. Ми це спізнали ще на бойовищі, де вояки, коли близька загроза смерті починала виснажувати їх, залюбки бралися до виконання обов’язків, що випливали з їхнього становища. Так само й наш дух часто зміцнювала наука. В очах, якщо їхній погляд спрямований на речі зацікавлено і без простацького засліплення, є велика сила. Вони в особливий спосіб живляться творінням, і саме в цьому й полягає могутність науки. Так і ми відчували, як навіть тендітна квіточка своєю нетлінною формою і будовою додала нам потуги опертися духові гниття.
Коли ми вже йшли поміж високими деревами назад до узлісся, виглянуло сонце, як воно часом перед заходом виглядає на коротку хвилину туманного дня. Пронизані його промінням, верховіття велетенських дерев були всі в золотому сяйві, навіть мох, яким ми йшли, мінився золотом. Зозулі давно замовкли, але в найвищому сухому вітті завели свою палку пісню невидимі соловейки, і їхні чарівні голоси сколихнули холодну вільгість. Невдовзі по тому виповз, наче з печери, вечір, обертаючи золотаве мерехтіння лісу на зелене. З батогів деревника, що звисали згори, полився густий запах, і на їхній жовтий, схожий на ріжки цвіт, налетіли, тріпочучи крильцями, барвисті нічні метелики. Ми бачили, як вони, тихо тремтячи, немов забувшись у передчутті щастя, сиділи перед язичком чашечки, а потім діставалися тоненькими, ледь вигнутими хоботками до солодкого денця.
Коли ми залишили Колючу Відногу біля трьох тополь, блідий серпик місяця почав уже набирати золотавої барви, а небосхил усіявся зірками. У зарослій очеретом низовині ми наткнулися на старого Беловара, що зі своєю челяддю та мисливськими псами йшов нашим слідом. Коли ми потім, за келихом шафранового вина, показали йому червону квітку, знайдену на Ремінному Бліху, він засміявся; але ми промовчали про те, що там ще бачили, тільки, прощаючись, попросили його, щоб він добре стеріг свою чудову непошкоджену садибу.
20
Є побачене чи почуте, що стає важливою часткою нашого досвіду і змушує нас знов і знов подумки вертатися до нього, обмірковувати його, — такою важливою для нас я вважав хвилину, коли ми побачили шкуродерню на Ремінному Бліху. Насамперед ми поклали собі звернутися до отця Лампроза, та не встигли ми відвідати монастир, як нас спіткало лихо.
Другого дня ми впорядкували великі рукописи в гербаріумі та в бібліотеці й багато що приготували вже до спалення. Ми усвідомлювали, що небезпека близько. Потім, коли почало смеркати, я вийшов на город посидіти на огорожі тераси й натішитися пахощами квіток. Грядки ще тримали сонячне тепло, а проте з прибережних трав уже здіймалася перша прохолода, що забивала дух пороху. Потім від Мармурових скель на наш город почав хвилями накочуватися запах лунатки та ясного переліту. А що є запахи, які стеляться по землі, і є інші, які здіймаються вгору, то й крізь ці важкі хвилі пробивався догори легенький, тонкий аромат.