Загибель президента Лінкольна[4] заскочила Кира, як удар під дих. Довіку пам’ятав він, щó відчув, почувши вперше ту звістку. Завжди, коли він про це згадував чи чув від інших, в очах його закипали сльози. І хоча він ніколи про це не говорив виразно, складалося непорушне враження, що рядовий Кир Траск належав до найближчих, найдорожчих і найвірніших друзів Лінкольна. Коли містер Лінкольн хотів щось дізнатися про армію, справжню армію, а не про тих нікчемних стрибунців у золотих еполетах, він звертався до рядового Траска. Як Кирові вдавалося, не говорячи про це прямо, створити таке враження, то просто тріумф навіювання. Ніхто не міг би назвати його брехуном. А все тому, що брехня була у нього в голові, а правда, яка виходила з його вуст, була тільки забарвлена брехнею.
Доволі рано він почав писати листи, а там і статті про ведення війни, і висновки його були розумні й переконливі. Дійсно, Кир розвинув у собі чудовий військовий розум. Його критика як війни і способів її ведення, так і організації армії була незаперечно гостра. Його статті у різних журналах привернули увагу. Його листи до військового відомства, водночас надруковані в газетах, почали відчутно впливати на рішення стосовно армії. Можливо, якби організація ветеранів війни під назвою В. А. Р.— Велика армія республіки — не застосовувала політичної сили й напрямку, його голос не почули б аж так виразно у Вашингтоні, але речник від блоку майже у мільйон людей не міг лишитися не почутим. І цим голосом у військових справах став Кир Траск. Так сталося, що з ним консультувалися у питаннях організації армії, взаємостосунків офіцерів, особистого складу й екіпірування. Його обізнаність була очевидна кожному, хто його чув. Він мав військовий геній. Ба більше, він долучився до організації Великої армії республіки як згуртованої і потужної сили в житті держави. Пробувши на декількох неоплачуваних посадах у цій організації, він став платним секретарем і залишався на цій посаді до скону. Він їздив по всій країні, брав участь у з’їздах, зборах, табірних вилазках. Таке було його громадське життя.
Його особисте життя було також просякнуте тією новою професією. Кир Траск був людина затята. Свій дім і ферму він організував на військовий взір. Він вимагав і отримував рапорти про ведення домашнього господарства. Ймовірно, Алісу це цілком влаштовувало. Вона була не з говірких. Найлегше для неї було зробити стислий звіт. Їй вистачало клопоту з хлопцями, які підростали, з домівкою, яку треба було тримати в чистоті й охайності, з одягом, який треба було прати. А ще їй треба було берегти сили. Зненацька Алісу полишала енергія, і їй доводилося сідати й чекати, коли вона до неї повернеться. Уночі вона аж плавала в поту. Їй було дуже добре відомо, що це називається сухоти, навіть якби їй про це не нагадував натужний, виснажливий кашель. Вона не знала, скільки їй залишилося жити. Деякі люди живуть із сухотами доволі довго. Тут правил не існує. Можливо, вона не наважилася сказати про це чоловікові. Він розробив власний метод лікування хвороб, який сильно скидався на покарання. Біль у животі лікувався такою дозою проносного, що лишалося дивуватися, як після цього можна було вижити. Якби вона прохопилася про свою недугу, Кир міг би розпочати таке лікування, яке б її вбило швидше, ніж сухоти. Крім того, оскільки Кир захоплювався військовою наукою, то і його дружина вивчила один прийом, завдяки якому виживає солдат. Вона ніколи не привертала до себе уваги, ніколи не говорила, якщо до неї не зверталися, робила те, що від неї очікували — і нічого поза тим, і не прагнула заохочень. Вона перетворилася на рядового з задньої шеренги. Аліса перейшла на задній план і стала майже невидимкою.
Кому діставалося, то це хлопчакам. Кир вирішив, що хоча армія і не досконала, але все ж таки це — єдина почесна професія для чоловіків. Він горював, що не може сам бути в армії через дерев’яну ногу, але навіть уявити не міг, щоб сини його обрали щось інше за військову професію. Він відчував, що чоловік може навчитися військовій справі тільки знизу, як він сам. Згодом можна набратися справжнього досвіду, а не узяти його з книжок та підручників. Він навчав своїх синів військовому статуту, щойно вони почали ходити. Коли вони пішли до школи, стройова підготовка була для них така сама природна, як дихання, і ненависна, як пекло. Він виснажував їх вправами, відбиваючи ритм ціпком по своїй дерев’яній нозі. Він примушував їх долати пішки цілі милі, з наплічниками, набитими камінням, щоб зміцнити плечі. Він постійно тренував їх у стрільбі, облаштувавши тир у підліску за будинком.
2
Коли дитина вперше викриває дорослих — коли в її розважливій голівці вперше з’являється думка, що дорослі не володіють божественним розумом, що їхні судження не завжди мудрі, мислення не завжди вірне, а вироки не завжди справедливі,— тоді світ дитини провалюється у панічну самотність. Боги падають з п’єдесталів, і вся захищеність пропадає. Існує одна незаперечна річ у падінні богів: вони не падають помалу, а розбиваються вщент або загрузають у зелену багнюку. Скласти їх знову докупи — неабиякий клопіт; вони ніколи не повертають собі колишнього блиску. А світ дитини ніколи не повертає собі колишньої цільності. Дорослішати в такий спосіб дуже болісно.
Адам викрив свого батька. Не те щоб його батько змінився, просто Адам усвідомив якусь нову якість. Він, як і кожна нормальна істота, завжди ненавидів дисципліну, але була вона справедлива, і правильна, і неминуча як кір, її не можна було ані відкидати, ані проклинати, а можна лише ненавидіти. І тоді — це сталося миттєво, немов у голові щось перемкнулося,— Адам збагнув, що батькові методи, принаймні для нього, Адама, жодним чином не стосуються нічого на світі, крім самого батька. Оті прийоми і муштра призначалися зовсім не для хлопців, а для того, щоб виставити Кира великою людиною. Оте перемикання в голові й розкрило Адамові, що його батько — не велика людина, що насправді він дуже впертий і затятий чоловічок, який нап’яв на себе величезний ківер. Хтозна, що таке спричиняє — вираз очей, брехня, яка вийшла назовні, мить вагання? — але тоді в думках дитини бог падає з п’єдесталу.
Малий Адам був завжди слухняним хлопчиком. Щось у ньому стискалося від жорстокості, від сперечань, від мовчазної пронизливої напруженості, яка могла розвалити дім. Він допомагав утримувати спокій, якого прагнув, тим, що ніколи не вдавався до жорстокості, до суперечок, і для цього йому доводилося бути потайним, бо всі інші мали в собі жорстокість. Він ховав своє життя під покровом невиразності, а між тим багате й повне життя котилося за його спокійними очима. Це не захищало його від нападок, але створювало якийсь імунітет.
Його єдинокровний брат Карл, лише на рік з чимось молодший за нього, виростав з такою ж, як у батька, напористістю. Карл був від природи атлетичний, володів інстинктивною координацією і відчуттям часу, мав волю до перемоги, яка є запорукою життєвого успіху.
Малий Карл вигравав усі змагання з Адамом, коли вони вимагали уміння, чи сили, чи швидкого орієнтування, і вигравав їх так легко, що досить швидко втратив до них цікавість і почав шукати змагань з іншими дітьми. Це призвело до того, що між двома хлопчиками виникла приязнь, яка була більш схожа на стосунки між братом і сестрою, ніж на суто братські. Карл бився з усіма хлопцями, які зачіпали чи обзивали Адама, і зазвичай брав гору. Він боронив Адама від суворості батька — міг збрехати або узяти провину на себе. Карл відчував до брата ніжність, яку викликають беззахисні створіння, як от сліпі цуценята чи новонароджені немовлята.
Адам споглядав з-за запони у мозку — крізь довгі тунелі своїх очей — за людьми свого світу: батько — природна сила на одній нозі — спершу був справедливо поставлений над малими хлопчиками, щоб вони почувалися ще меншими, і над дурними хлопчиками, щоб вони розуміли власну дурість; а потім, коли цей бог звалився, Адам дивився на свого батька як на природженого полісмена, офіцера, якого можна перехитрити чи надурити, але проти якого ніколи не можна виступати відкрито. І через довгі тунелі своїх очей Адам бачив свого брата Карла як яскравого представника іншого біологічного виду, щедро обдарованого м’язами й кістками, шпаркістю й кмітливістю, але зовсім іншої породи: ним можна милуватися, як милуються лінивою, лискучою небезпекою чорної пантери, проте ні на мить не порівнюючи її з собою. Адамові ніколи на думку не спадало звірятися своєму братові — розповідати йому про свій голод, про сірі мрії, про плани й тихі насолоди в глибині своїх очей-тунелів,— як не спало б на думку звірятися красивому дереву або фазану в польоті. Карл радував Адама, як жінку радує великий діамант, і він залежав від свого брата, як жінка залежить від блиску діаманту і тієї надійності, що пов’язується з його вартістю; однак любов, прив’язаність, співчуття тут навіть не розглядалися.
4
Лінкольн, Авраам (1809-1865) — 16-й президент США, один із засновників Республіканської партії, який виступав проти рабства. Під час Громадянської війни між Північчю й Півднем уряд Лінкольна провів низку демократичних перетворень, зокрема скасував рабство, що забезпечило перемогу Півночі. Вбитий агентом плантаторів.