Зрубавши кілька дерев, ми зробили з їхніх стовбурів стовпи і вкопали їх у землю. Черепиця коштувала дорого, тому ми вкрили хату листям бамбука. Лишалось ще обмазати стіни. Двері нам дав Поді Гама-рала, а віконниці ми зробили самі.
Нарешті хата була готова. Поді Гама-рала визначив, коли саме нам уселятися, вибравши день, який він вважав щасливим.
Незважаючи на те, що на будівництво хати в нас пішов майже місяць напруженої праці, жити в новій оселі ми не стали, тільки перенесли до неї наші речі, бо виявилось, що в печері значно прохолодніше. Хата й надалі правила нам за комору, де ми ховали все, чого не треба було бачити непроханим гостям. А непрохані гості навідувались до нас дедалі частіше.
Одного разу ми почули лютий гавкіт Дадорії і чиїсь кроки, що долинали з боку нашого причалу.
— Рятуйте! Заберіть цю люту собаку! Джінна вибіг з печери і за кілька хвилин повернувся з якимсь хлопцем, схожим на жебрака. На ньому був подертий саронг і страшенно брудна сорочка. його голова з давно не стриженою скуйовдженою чуприною нагадувала вороняче гніздо. Ледве ввійшовши в печеру, хлопець удав на своєму обличчі кволу усмішку, потім поточився і впав, простогнавши:
— Вмираю. Від учора не їв… і ріски в роті не було.
Джінна глянув на мене і не зовсім люб'язно відказав:
— Ти що це, до себе додому обідати прийшов? Ми, здається, тебе не запрошували.
— Дайте чого-небудь попоїсти, хоч трошки, — просив хлопець.
— Ти звідки?
— Зараз із Пелосси, а народився у Веллабоді.
— Як тебе звуть? — поставив я друге запитання і сів на свою постіль.
— Пунчі-махаттая.[7]
— Пунчі-махаттая? Он яке в тебе ім'я. Хто ж твої батьки?
— Вони померли. І тато помер, і мати.
«Хлопець, мабуть, виріс у заможній сім'ї», — подумав я, і мені стало його шкода.
Джінна приніс миску рису з каррі. Наш гість накинувся на їжу, як голодний пес. Виївши все, він попросив ще. На превеликий подив Джінни, хлопець з'їв підряд ще дві повних миски.
— Мабуть, він уже кілька днів нічого не їв, — прошепотів я Джінні на вухо.
— Якщо судити з того, як він жере рис із каррі, цьому хлопцеві далеко до пана, — посміхнувся Джінна.
Попоївши, Пунчі-махаттая розлігся в печері і гучно захропів. Ми з Джінною пообідали і пішли вибирати маніоку.
— На мою думку, цей хлопець не пан, а звичайнісінький злодюжка, — сказав Джінна, витягуючи з землі великий, завдовжки з руку, корінь маніоки.
— Злодії не такі ліниві, — відповів я, — а він навіть пальцем кивнути не хоче. Правда, це, можливо, від того, що він дуже охляв.
— А я певний, що він злодій, — заперечив Джінна. — Отже, поки він тут, за ним треба дивитись та дивитись.
— Годі тобі вигадувати.
— Кажу тобі, вигляд у нього підозрілий. Де у нас сховано гроші? Треба все замикати.
— Гроші в будинку у шафі. А ключ від дверей у мене. Але якби він і спробував нас обікрасти, то тікати йому нікуди. Озеро ж він не перепливе!
— Вибере час, коли нас з тобою близько не буде, сяде в нашого човна — і шукай вітру в полі!
— Ні, Джінно, не можу повірити, що він злодій.
— Хоч як там воно є, а дивитись за ним треба.
Незабаром Пунчі-махаттая розповів нам історію свого життя. Ця розповідь зміцнила моє довір'я до нього, а Джінна не хотів вірити жодному його слову.
Дідусь Пунчі-махаттая був дуже шановна людина, і в дитинстві хлопчикові дозволяли робити все, що заманеться. Але коли йому минуло десять років, у нього помер батько, а через п'ять років і мати. Хлопчика взяв на утримання його дядько. Батьки кепсько виховали Пунчі-махаттаю, і він був лінивий, зарозумілий.
— Дядькова дружина, — розповідав Пунчі-махаттая, — зажадала, щоб я робив різну хатню роботу. Якби мої батьки були живі, вона б ніколи не наважилась на таке зухвальство. Адже моя мати так дбала, щоб з мене виріс аристократ, що навіть не дозволяла мені товаришувати з-хлопцями з простих сімей. Але дядькова дружина силувала мене до роботи. Тоді я з нею полаявся і переїхав до рідної тітки, дуже багатої вдови. З нею я теж не порозумівся. Вона казала мені в очі, що я нероба, насміхалась з мене, а поза очі називала дармоїдом. Кінчилось все тим, що я пішов і від неї. Після цього я став жити на вулиці, а їсти ходив до батькових друзів. Дехто з них допомагав мені з поваги до мого покійного батька, інших мені щастило розчулити, оповідаючи про своє жахливе становище. Проте були й такі, що казали: «Так тобі й треба! Розплачуйся тепер за лінощі!»