І все це відбувається, як то кажуть, не обов'язково через виверження. Вулканічні субстанції, за зразком радіоактивних, криються в піску й камінні: речовини мають однаковий вигляд, але різну дію. Особливо в сутінках, які відділяють захід і схід сонця, все стає двоїстим.
Ось одна з причин того, що історик не може обійтися без архівної роботи. Він має бачити мікроскопічні точки горіння, має перевірити ті місця, де почалося потріскування. Подібне вміння є незамінним, навіть якщо така деталь і не з'явиться в праці. Саме в таких місцях слід ухопити час. Так геолог із того, що тримає в руці, може зробити висновок про рух гір — з однієї проби, яку потім викидає.
Здається, що порівняно з природознавчою методикою тут бракує інструментарію. Потріскування може з'явитися від того, що балка починає просідати. Потріскування може бути провісником пожежі; все це залишається в рамках можливого. А ще потріскування бікфордового шнура може передувати вибуху. Це також залишається в системі. Лячним стає потріскування, яке відкриває щось більше, ніж зміну внаслідок віку чи вогню. Тут зривається завіса, що приховувала яскраве полум'я. Тут уже не йдеться про конкретні речі, також не йдеться про голу екзистенцію. Під загрозою опиняється саме буття, яке охоплює життя і смерть. Зорі холонуть; загроза вселенського страху серед космічної пустки.
26 вересня 1783 року в містечку Женнвільє під Парижем давали «Весілля Фіґаро». Це була приватна вистава з трьома сотнями осіб, цвітом Давнього порядку[407], які, за словами Сент-Бева, зібралися, «аби влаштувати аплодисменти, які їх знищать».
Загальне збудження важко було переоцінити; Бомарше бігав як божевільний, і коли почали нарікати на задуху, взявся бити вікна своїм ціпком, не чекаючи, поки їх відчинять. 27 квітня 1784 року, після зняття заборони, вибухнула бомба; виставу поставили у Парижі. Не всі відгукнулися на це схвально. Ла Арп[408], який пізніше захоплено приєднався до революції, аж поки Робесп'єр наказав його ув'язнити, виступив з критикою: «Легко можна зрозуміти задоволення й радість публіки, що захоплено розважається на кошт владної верхівки, яка сама дала дозвіл на те, щоб із неї кпинили на сцені».
Пізніше Наполеон сказав про «Фіґаро», що то була революція, «яка вже перебувала на марші».
Ми маємо тут зразок театрального скандалу. Жанр походить із раніших часів. Зображується модель суспільства. Воно має побачити себе в дзеркалі. Такими є скорше «Птахи» Арістофана, які в легкому оперенні займаються своїми справами, ніж півень Сократа[409]. Їхній голос звучить довше. «Різкий бич кпинів» притягальний лише на мить. Згодом дотепи, що запалювали, ніби феєрверк, притуплюються. У людей виникає питання, звідки бралася та сила, що здатна збити з ніг. У повітрі витав запах рушничного пороху. Достатньо було показати пальця, щоб було кумедно. Врешті, сміх уже не потребував жодного приводу. Він переходив у сп'яніння, ставав заразним, як танець Святого Вітта. Сардонічним сміхом давні лікарі називали «сміх, в основі якого немає відповідного настрою». І це правильно; настрій може бути навіть протилежним. Щось тривожне заявляє про себе. Недоречні веселощі, не помічені женихами на бенкеті, передують побоїщу в залі Одіссея. Ними пронизані XX і XXI пісні. Великий мандрівець ухиляється від кістки, яку кинув йому в голову один із застільників:
А потім, коли лук безтурботно напинається, як лютня:
Гомера вже майже ніхто не читає, годі й говорити, що його ще хтось розуміє. А проте існують винятки — мені хотілося б вірити, що Маркс[412] і Бекманн[413] серйозно ним займалися. Хай там як, але в цю закам'янілу під дією філологів гору достатньо тільки простукати, й найчистіша вода битиме з неї джерелом.
408
412