Сміх, як і світло, має свої тіньові сторони, безкарно ніхто не сміється. Знову й знову історія підтверджує застереження Еклезіаста: «…Не будь несправедливим занадто, і немудрим не будь: пощо маєш померти в нечасі своїм[414]?» Шамфор[415] служить тут прикладом, та й Бомарше не вийшов сухим із води. Той, хто сміється, і той, над ким сміються, подібні між собою, вони доповнюють одне одного, перебуваючи у квазіеротичних відносинах, які сплітають їх в одне ціле. Коли помирає монарх, то це є нещастям навіть для тих, які сміялися його коштом. Усе це стає видимим лише з певної відстані: коли в поле зору потрапляє епоха як така. Аби щось здалося кумедним, потрібне співвідношення. Невипадково, що з усіх тварин саме мавпа здається людині особливо кумедною.
Під час таких спостережень добре відштовхуватися від самого сміху, а не від сміховинного. Мавпа, відділена від людини, яка її висміює, ґратами клітки, сама по собі не смішна. Сміх, яким займалися кмітливі уми, має зв'язок з виокремленням. Він підносить предмети, як хвиля підносить човни й кораблі, часто тільки ледь їх торкаючись. Як хвиля під час шторму, так і сміх може посилитися до стану сп'яніння. Тоді вже задоволення зникає. Кораблі тонуть, предмет руйнується. Пекар і пекарка повертаються з пекарчуком із Варенн[416].
Постановка «Весілля Фіґаро» позначає один Маленький перехід. Починає розвиватися новий суспільний стан, суспільство набуває нової форми. Тобто, по суті, воно залишається тим самим; зміни, хоча й великі та болісні, розгортаються в системі. У цьому сенсі кожен перехід є зміною, яка відбувається в самій історії; так само це стосується Французької революції, як і будь-якої іншої.
Звісно, ніколи не бракувало мислителів, які хотіли бачити в історії щось інше, особливо в апокаліптичні часи. Коли Юнґ-Штіллінґ[417] робить припущення про те, що національна кокарда є «оком звіра», яке виринає з глибин, то це відповідає його метафізичній потребі, що, як і в його описі духовного царства, легко веде до хибних висновків. Для історика такі аспекти є зайвими, навіть шкідливими. Історик найкраще працює, коли, як то кажуть, швець знає своє шевство, а до кравецтва не мішається. Історик не є ні провидцем, ні звіздарем, ні пророком. У цьому плані Шпенґлер належить до іншого цеху, хоча його поява якраз на цьому повороті є невипадковою. Поле історика залишається обмеженим часом і Малими переходами. Його полем є час. Усе, що виходить за межі, зокрема в метафізичні та теологічні спекуляції, може скорше зашкодити його праці. Ніцше може ходити в школу до Буркгардта, але не навпаки.
З другого боку, можна помітити, що ми вийшли за рамки того, що Геродот називав «історією». Таким чином, ми не можемо продовжити оцінку становища в межах традиційного образу історії. Ми також більше не можемо покладатися на засоби й форми, в істинності яких протягом тисячоліть не виникало жодного сумніву. Те, що війна, кордони, власність, матерія стають розпливчастими, те, що батьківська влада слабне, — у всьому цьому є взаємозв’язок, який уже не можна назвати «історичним» у звичному сенсі цього слова. Щось нове відбувається в межах та за межами історії. Потріскування не стосується будинку, який потребує ремонту, не стосується й пожежі чи навіть великого пожарища, який уже так часто переживали народи. В цьому має критися щось інше, ніж вогонь, який можна було використовувати або гасити класичним способом.
Треба уникати однієї помилки — а саме, ніби через символічне зображення можна змінити плин речей. Катастрофа «Титаніка» аж до назви та численних деталей створює відповідність, образ, символ певного технічного та соціального-економічного стану. Щось подібне відбувається і з великими судовими справами — справою Дрейфуса, процесом про намисто королеви, справою гауптмана з Кепеніка[418]. Все це символи, моделі, квінтесенція. Вони можуть унаочнювати, навіть прискорювати, але тільки в межах системи та її необхідності. Якби вони не відбулися, то необхідне все одно настало б. Це образи, які можуть притягувати до себе наслідки, але меншою мірою як причини, а радше як провокування дії. Тим часом створюється враження, що Кліо оперує вивертами фокусників. Так, королева не має нічого спільного із самою аферою про намисто, яка серйозно ускладнює їй життя. Та й пожежа райхстагу є сумнівною справою. Повінь приходить з ознаками бурі, але і без них. Астролог обмежується символом, який поєднує подію з якимось сузір’ям. Це образи для розглядання, а не для волі, це витвори мистецтва.
415
416
Втеча у Варенн 20–21 червня 1791 року — епізод Французької революції, невдала спроба короля Людовіка XVI та його родини втекти з Парижа.
418
Історія гауптмана з Кепеніка — реальна історія самозванця, яку описав у своїй трагікомедії німецький драматург Карл Цукмаєр.