Тож активувати цей досвід є нашим найважливішим завданням.
Випадок Ваґнера[427]
Якщо ми розглядатимемо прем'єру «Фіґаро» як модель Малого, тобто секулярного, переходу, то як виявлятиме себе Великий перехід, тобто входження до нового дому? Перехід завжди означає також входження.
Передовсім, ми б не хотіли зосереджуватися на побічних міркуваннях — зокрема таких, як особливе наголошення на тому факті, що ми вперше відтоді, як може вестися мова про світову історію, не вступаємо в якийсь знак зодіака. З цим пов'язані інші питання, і серед них про те, чи одухотворення буде достатнім, щоб уберегтися від появи богів.
Отже, слід виявити обережність — в наступному викладі йдеться не про пошук відповіді на запитання, а лише про окреслення методики, в межах якої такі питання можна буде ставити.
Чим, наприклад, відрізняється «Випадок Ваґнера» від прем'єри «Фіґаро»? На перший погляд — своєю тривалістю, в тому сенсі, що він залишається актуальним уже більше ста років. Йому бракує вибуховості, хоча й скандалів вистачало. Йому також бракує власне політичного, хоча цей твір постійно втягувався у сферу політики. У Бомарше вогонь перейшов у дим, тоді як ваґнерівський вогонь знаходить усе нову поживу. Загалом це ніякий не вогонь у політичному чи соціальному сенсі. І в ті місцини, які він руйнує, навіть крізь гуготіння полум'я проникає тихеньке потріскування.
Бодлер мусив його чути. Тут він знайшов якраз те, що шукав у гашиші: «Дух одразу поринає у мрійливий стан, в якому він може досягти навіть ясновидіння, коли помічає нові взаємозв'язки феноменів світу, а саме такі, які очима звичного стану неспання неможливо помітити (…)»
Це сказано в єдиному есеї, який Бодлер присвятив музичній темі, коли після паризької прем'єри «Тангейзера» (1861) захищав Ваґнера від «йолопа фейлетоніста».
Уже сам концерт Ваґнера в «Salle des Italiens[428]» викликав у Бодлера своєрідну залежність. Він заходив у всі кав’ярні та кнайпи, де тільки було оголошення про виконання якогось твору Майстра.
З такою самою чи, можливо, ще більшою силою ця музика зворушила Ніцше. «Випадок Ваґнера» слід читати критично, як, по суті, того вимагає будь-яка полеміка. Цей твір було написано у туринський період, доленосного 1888 року, незадовго до психічного колапсу. При такому чтиві треба орієнтуватися за точками світла, за спалахуванням найменших кристалів, які можна побачити на шарі снігу при низькому сонці.
«Анархія атомів (…) ворожість хаосу, яка все більше впадає в око, якщо підійматися до все вищих форм організації (…) наш найбільший мініатюрист музики (…) до безміру розширив мовну здатність музики (…) музика, зроблена стихійно (…) спадок Геґеля (…) емансипує Ерду[429], найстарішу жінку Землі».
А поряд із цим — звороти й сентенції, на які був здатний тільки Ніцше: «Світ як християнське лайливе слово (…) ваґнерівського капельмейстера особливо в добу, яку нащадки з боязкою святобливістю колись назвуть класичною добою війни», і врешті цитата з Ваґнера: «Борімося з нашим честолюбством, породженим релігіями. І ніхто не має сумніватися в тому, що ми звільнимося від нього, що звільнить сама наша музика (…) (Ваґнер у статті «Релігія і мистецтво»).
Тут мало щось відбутися. Головний закид Ніцше до Ваґнера — «декадентство», що доволі дивно чути саме з його вуст, не заторкує нашої теми.
Якраз навпаки, такі переходи декадент намагається промацати якомога глибше. Його місце там, де біос стає плазматичним. Цілком ймовірно, що це слово може стати лайливим для найстаранніших, найплідніших. Він виходить за межі мистецтва[430]. Та коли саме мистецтво втрачає свій статус, свою вартість, свою потенцію, то лише декадент, можливо, є тим, хто може знайти якийсь шлях, намагаючись протиснутися крізь уже майже нематеріальні стики застиглої будівлі — єдиної, яка ще наділена якоюсь генеративною силою.
Проте ми не хочемо шукати вартість у самому лише успіхові або в тому, що «збережеться безперервність історії». Навіть там, де певній особистості не вдалося пройти, що є типовою долею, вона вплинула «через себе». Прикладом тут є Ехнатон, в якому фігура декадента посилюється через його роль єретика. Його ім'я записане на скрижалях, навіть якби він не зазнав тимчасового воскресіння завдяки роботі археологів. Те, що це трапилося саме в наш час, є невипадковим, адже існує велика спорідненість його духовних позицій із нашими, а саме в його спробі осягнути природні форми, що були розвинуті в Геліополісі, як чисте випромінювання та одухотворити їх за допомогою мистецтва.
430
В оригіналі «