Проте не можна сказати, що нічого не відбулося, коли малюнки стираються. Відбулося навіть більше, ніж просте порівняння та демонстрація; перед спогляданням постали духовні сили. Все це можна зарахувати до вжиткового мистецтва міри в часі й просторі, у сфері фізичної сили.
Око за посередництва фігур дістало силу з нерозширюваного, й такі реле посередництва, чи трансформатори, існують також для нероздільного. Воно починає рухатися як плетиво, породжене норнами. Та вже побачені фігури можна стерти.
Класифікація буде то складнішою, що більш розпливчастою стає якість. У нероздільному існують величезні сили, але жодної якості. Намагаючись дати йому свою оцінку, ми потрапляємо в зачароване коло «виведення з мистецтва» («Entartung») та нової сили, що формується на його основі.
Головний закид Ніцше до Ваґнера — хвороба, декадентство. Все це йде з власної хвороби, яка, проте, робить ясновидцем. Ніцше мав не лише хворобу, він також бачив, як ворушиться плетиво, оскільки те і те жило в ньому. З обох цих першооснов сформувався його геній, те і те він геніальним чином заперечував і підтверджував.
Згадана трудність непереборна; вона криється в кліматі, а не в індивідах. Задля пояснення маємо вдатися до образу. По замерзлому озеру можна ходити; це одна з метафор Ніцше. Лід утворює покрив, формує кристали.
Аж тут налітає вітер відлиги, лід стає ламким, врешті непрохідним. Велика форма, тобто та, яка тримає, стає крихкою й оманливою. Все це навіть на рівні мікроклімату, аж до кристалів і атомів, має свої відповідники. У склянці води при температурі, близькій до нуля, формуються і деформуються кристали, слідуючи за мінімальними відхиленнями, які збивають нас із пантелику. Існує межа, на якій ми вже не можемо вирішити: перебуває те чи те у стані танення чи сублімації, воно помирає чи в statu nascendi[439].
Ми побачили плетиво тепер ще й у кристалографічному варіанті. Тут тануть і розплавляються якості, часи — а також смерть і життя. Тож залишається тільки чекати.
Оптичні моделі
Отже, оцінювання стало складним, а то й неможливим. Якщо йдеться не про музейну сферу, то воно спиратиметься не на форму, а на динаміку. Це підтверджує погляд на наше життя, на наш світ.
Ми добре знаємо, чого до недавнього минулого був «вартий» образ. Знаємо надто добре. Поки ми рухаємося в межах історії мистецтв, ми проінформовані. Та коли з цією інформацією ми намагаємося опанувати об'єкти, які частково або цілковито випадають з неї, то опиняємося у незвіданому краї. Мости зруйновано, тепер треба плисти; тут уже не допоможе жодна геометрія.
У зв'язку з оцінюванням згадую про кристалізацію на рівні, близькому до нуля, а у зв'язку з методом — про крейду і губку.
Чи належить Вінсент ван Ґоґ до історії мистецтва? Так, поза сумнівом, хоча його доробок можна також розглядати з інших поглядів, наприклад із клінічного. Він належить до історії мистецтва так само, як Мабюз, Альтдорфер, Хокусай, Пуссен або також безіменний художник із гроту Ласко. Його творчу спадщину з усіма цими барвами, кривими, хвилястими лініями можна проаналізувати шляхом різних інформаційних систем, якщо не за допомогою комп'ютерів, то принаймні через Великий пунктамт Геліополіса[440].
Варто додати, що витвір мистецтва завжди має в собі якусь частину, якої не може охопити жоден метод. Визначна картина, окрім естетичного впливу, наділена й іншим, а саме — магічним впливом. Первинно цей вплив був потужним, ба навіть домінантним, і слабшав тією мірою, якою мистецтво набувало законів і правил. На місцях це мало відбуватися в доволі ранні часи — ще до Ласко.
Хай там як, але та магічна частка [мистецтва] сягає аж до нашого часу. Її важко визначити, оскільки вона не належить до витвору мистецтва, але все-таки криється в ньому. Одне порівняння може спростити пояснення: порівняння з вином та його осадом. Тут можливі трактування в різних площинах.
Як мало магія або чари якогось твору мають спільного із самим мистецтвом, ми бачимо на «чудотворній картині». Зрідка це буває справді витвір мистецтва, адже що більше митець «може», то щільнішою стає стіна, яка відділяє той особливий шар. Тим часом, якщо осад повністю відфільтрувати, то залишиться «лише мистецтво», тобто артистичність. Саме тому в кожному витворі мистецтва містяться не лише «естетичні чари», але й безпосередня магічна сила. Це відкриває перед нами широке поле для міркувань. Історик мистецтва Ергард Ґепель[441], який, на жаль, надто рано помер, у зв'язку з цим розробив, переважно у своїх розмовах, погляди, що виходять за межі як мистецтва, так і самої історії.
440
У фантастичному романі Ернста Юнґера «Геоліополіс» (1949) Великий пунктамт є таємним мозковим центром міста-держави, розташованим під землею та оснащеним «надзвичайно розумними машинами», які живляться архівною інформацією та здатні віднайти найпотаємніші зв'язки «всього, що має форму в системі координат».
441