— Він живе аскетично, займається переважно математикою і тактикою, а після гімназії хоче вступити в артилерійський полк.
Третій співбесідник, здається, це був видавець Науманн, зауважив на це: «Сподіваюся, що він доросте до фельдфебеля».
Загалом, висновок щодо методики був правильний, але оцінка юнака була надто жорсткою. Адже йому бракувало лише дрібки фантазії. Для нього світ ще був поділений на імена, як город — на грядки; на одній із них він хотів розквітнути. Він не знав, що якщо нам вдасться досягти такого рангу, ми виходимо за межі безіменного. Гренадери відчували це краще; для них той великий чоловік був «le petit caporal[460]».
Брак фантазії можна і навіть треба пробачити. Але якщо фантазія бере гору, то світ невдовзі нагадуватиме тропічний ліс або божевільню. Хоча світ залежить не так від великих, як від малих людей та їхнього тверезого погляду. В цьому плані світ нагадує господарство, для якого важливіше, що знову прийде поштар і сажотрус, ніж Фрідріх чи Наполеон.
Отже, світ живе радше малими чи навіть дуже малими переходами, ніж великими, — з цим ми згодні, але все це не виключає загальної оцінки ситуації.
Що стосується нас, то ми, безперечно, перебуваємо у стані Великого переходу і вже відчули кілька його тактів. Та й спорядження тут велетенське.
Коли в династії один монарх слідує за другим, і так до останнього Карла, Фрідріха чи Людовіка, то правління повторюється через спадкову черговість. Чергуються малі й великі особистості, з яких великі обходяться народові дорожче, ніж малі. Відбуваються війни та внутрішні заворушення. Битися за короля на мечах в країні чи за її межами вважається нормальним.
Натомість при Великому переході немає черговості, бракує провідних ліній. Більше не йдеться про особи, кордони, ідеї, навіть не про богів, як то було в релігійних війнах. Йдеться лише про те, чи ті образи, які уявляються, відповідають абсолютним вимогам Великого переходу — навіть на самій горі про це можна лише здогадуватися.
Тут я маю ще раз повернутися до випадку Ваґнера. Те, що йому, по суті, закидає Ніцше, не можна пояснити виходячи з Ваґнерової «хвороби», «декадентства», «акторства». Це лише приводи. За цим криється звинувачення, можливе лише серед титанів: Ваґнер спотворює повернення!
Усе це можна вгадати там, де формулювання не надто чіткі. Нечіткою виглядає засаднича думка Ніцше про «Вічне Повернення». Коли могутні потоки стискають серце, буде краще, якщо вони залишаться в невисловленому, ніж якщо будуть категорично сформульованими.
Що ж, загалом, повертається назад при такому переході? Не династії, не образи звірів чи богів, не якісь грандіозні концепції світу. Серед того, що повертається, немає нічого видимого чи такого, що можна назвати, — і це дуже важливо, адже повертається Ніщо. Тобто не образи і концепції, а порожній концепт, абсолютна безпосередність. На якусь мить безгучно відчиняються двері. І нараз усе здається можливим — ось звідки страх, сподівання, надія.
Великі очищення роблять тут свій внесок — вибілення. Династії падають, як старі, трухляві дерева в лісі. Все це побічні явища; на це вказує одночасність. Тут не діє жодна переміна; час князів уже минув. Та й з культами все йде до кінця — в планетарному масштабі, не лише в Західній культурі. Це часи повалення влади батьків, часи переворотів, деміфізації.
Очищення належить до свята та його підготовки — старий образ світу мусить зникнути, перш ніж постане новий. Це також часи кочегарів, правителів без гідності й доброти, але наділених неймовірною та безпощадною енергією. Колоси із залізними лобами, їх то боятимуться як почвар, то вшановуватимуть як богів. Але все це хибні висновки. Аж ніяк не їхні глиняні ноги змусять здригнутися світ.
Як же об'єднати тишу, концептуальну порожнечу або очікування разом із бурею часу та гностичним страхом, який з кожним тисячоліттям повертається знову, зі страхом від того, що світ іде на дно? Світ справді йде на дно — тобто на якусь мить він занурюється в позачасовість.
Спершу можна заперечити, що там, де минуле й майбутнє концентруються в одній миті, навколо може відбуватися все що завгодно. Архімед креслить свої кола в палаючих Сиракузах.
Великою метафорою є Патмос — із лона апокаліптичної негоди здіймається Вічне місто. «Вічний» — тут лише синонім для цієї миті.
Коли хвиля часу відкочується назад, її можна порівняти з великим видихом — це слово охоплює як часове вивільнення, так і вивільнення від часу. Так плідний ґрунт стає вільним: це умова для повернення безіменного, що хоче стати словом.