Цей рух має дійти до свого закінчення. Якщо він буде надто рано підхоплений іншою хвилею, то все закінчиться прісним змішуванням імені й образу, «новим вином у старих міхах» — тим, що в політичному світі називають реставрацією. Тоді це було б спотворене повернення.
Теологічна перспектива тут не повинна нас особливо цікавити. Проте є одна заувага: навіть у Шубартовому[461] пророцтві третього «іоаннового» християнства криється небезпека спотвореного повернення.
Деміфізація личить священникові так само мало, як зрада батьківщини — солдатові. Але є позитив: наростальна сила любові. Тут також дотлівають імена і дати, тоді як чиста жила дієвості виходить на поверхню. Все це приносить часовий виграш. Прибирання — це одне, наближення — інше.
Сюрреалістичний ривок
Про те, що Великі переходи пов'язані зі знищенням форм, ми вже згадували. В цьому вони відрізняються від революцій, в яких перевертається те, що існує; буття стає глибшим, ніж ті пласти в перетворенні, до яких воно доторкається. По суті, виокремлюється нероздільне і стає дієвим у своїй первісній силі; в нашому переломі це стає очевидним навіть щодо матерії.
Варто також згадати ту небезпеку, що пов'язана із запозиченням сформованої субстанції. Це не стосується революцій, адже тут традиційне діє як гальмівний момент, як то знову і знову трапляється з християнством. При Великих переходах ті маси енергії, які вивільняються при цьому, ті зіткнення, а отже, й руйнування є сильнішими; таким чином, обумовленим є очікування несподіваних та цілковито нових проявів. Саме тому політична й мистецька потенція не повинна зарано зосереджуватися на остаточних формулюваннях.
На таких поворотних моментах від митця чекають більшого, ніж він може дати; якщо космос стає прозорим, він не має зупинятися на іменах сузір'їв. Тут ми знову заторкуємо саму серцевину випадку Ваґнера: за словами Ніцше, Ваґнер викликає найстаршу жінку світу, Ерду, а потім дає їй відійти, оскільки не готовий до її присутності.
Цей мотив повертається знову і знову; так само й Джудар[462], рибалка, зміг увійти в найдальшу кімнату, кімнату, в якій було кільце, лише після того, як наказав роздягтися своїй матері, яка й постала перед ним у такому вигляді.
Дивно вражає стурбованість, з якою навіть верхи суспільства закриваються від транспарентності. Верхи сьогодні — це більше не князі, герої та жерці, а великі природознавці, а також ті, хто слідує їхньому духові. Очевидно, вони вважають транспарентність, як, зрештою, і Баадер, а почасти навіть Ніцше, за щось «потойбічне».
Тим часом матерія стала могутнішою, хоча й не виміряною до кінця; вона стане прозорою скрізь, де духові вдається наблизитися до потенції, що криється в ній. Транспарентність, наприклад, може засяяти під час медитації про термодинамічні факти, за якими точка болю та точка замерзання є ідентичними.
У знанні криється наближення: воно веде, — хоча й ніколи не досягає, — до дива й за межі названого. Якщо, як у наші часи, знання розширюється до велетенської кулі, то при цьому не зменшується, а збільшується загадка: зростає кількість точок дотику, які прилягають до непоясненного, до дива.
Греки, можливо, могли досягти визначних результатів в експериментальній фізиці, і якщо вони від цього відмовилися, то не через неспроможність, а через те, що такий спосіб творення вважали роботою невігласа.
У фізиці вони займалися тим, що можна здолати «сидячи»: насамперед математичними розмислами та астрономічними спостереженнями в рамках обмеженого та впорядкованого світу. Тут також ще панує художнє світосприйняття. Небесні тіла рухаються за звучанням сфер, а в числах криється божественна сила.
Великою та особливо далекою для нас із погляду сьогодення є думка про те, що зорі самі собою взагалі не існують, а просто відображають еманації космічного світла, яке, ніби крізь пори чи очі, проходить через склепіння і у своїй повноті було б для нас надто сильне. Ми згоріли б у ньому, як то сталося з Фаетоном. Існує ще одне місце, де до нас промовляє вища дійсність такого погляду на світ: Пантеон у Римі. Сподіваюся, що колись він буде звільнений від християнських компонентів.
Гефест, римський Вулкан, належить до нижчих богів; через свою потворність він був скинутий з Олімпу. Те, що він при цьому зламав ногу, виходить за рамки епізодичного. Це один із ясновидних чи радше землевидних зв'язків, якими вирізняється міф. Кульгання є, зокрема, стигмою ковальства, яке почасти зараховується до підземого царства, де в закурених печерах у дивовижному розмаїтті виробляли зброю та інше спорядження. Ковалі є також чарівниками і можуть, як Дедал і Віланд[463], за допомогою крил підкорити повітря, проте в Аполлоновому світлі їхній доробок стає сумнівним, як то є скрізь, де вміють розрізняти мистецтво як штуку та мистецтво як штуки[464].
461
463