У цьому плані магічне та сюрреалізм є справжньою скарбницею. Якщо Кіріко[467] намагається нищити твори своєї pittura metafisica[468], то це спрямовано не проти власної потенції. Так само неохоче згадуєш про любовну пригоду, за яку ледь не поплатився головою. Порив був зафіксований передчасно. На карту було поставлено забагато. Тут транспарентність загрожує техніці — нове тисячоліття замороженої, незмінної урбанізації. Натомість, як провіщає нам довгий прохід картинною залою, із Мексикою все гаразд.
Серед сюрреалістів невдовзі стає тривожно. І це стосується вже їхніх «отців церкви»: По, Лотреамона, Кляйста, Емілі Бронте, Сада. Хороший огляд дають річні підшивки «Мінотавра[469]». Якби такі уми визначали закон, то з еволюцією було б покінчено. Митці рано це помітили; це позначилося і на їхніх долях.
Але ми не маємо на увазі знецінення — якраз навпаки. Сюрреалізм служить прикладом наближення, яке, власне, зарано веде до кристалізації. Сюрреалізм — це перша спроба людей мистецтва приборкати технічний світ та його потворність, спроба, при якій заради збереження ідилії ландшафт майстерень не виносився за рамки, а відбувалася інтеграція його будов, його фізіогноміки, його небезпек. Силу заповзятливості можна впізнати вже в тому, що вона заряджає фіксовані шматки цього світу духом картини, намагається вловити цей дух (не лише у барвах). Такими є монтажі Макса Ернста (1891–1976). Історія мистецтва говорить, що в його доробку «вступають у взаємодію природні форми та ірраціональні реквізити цивілізації». Але можна сказати й простіше.
Бурова вежа в Сахарі, її кістяк, її труби або, за Гайдеґґером, її «каркас», можуть бути приборканими саме через споглядання, якщо воно набуде достатньої щільності та суверенності. Споглядання передує феноменам, веде їхню вервечку. Недаремно із самого початку сюрреалісти приділяли таку велику увагу сп'янінню і сну. Дух досягає меж там, де час стає багатошаровим і хистким. Так, він стає непевним, але за рахунок цього і плідним: таке сприйняття передує розпадові картин, тобто зміні стилю. Внутрішній годинник іде тепер по-іншому. І тут не картини — картини в сенсі витворів мистецтва — є тими феноменами, які впадають в око. Це радше старе і вічно нове мистецтво, в якому життя зображає час і часовість, саме на цьому воно могло б обмежитися, не зазнавши втрати: ми маємо на увазі танець. Навіть сьогодні немає нічого іншого, що так глибоко хвилює і так поверхово розуміється. При наростанні одноманітності важко слідувати за пориваннями серця: саме тому стає дедалі більше нещасних випадків, інфарктів і психозів.
Усе це знову загрожує завести нас надто далеко; я хочу лише зробити ще одну заувагу до доробку Макса Ернста. Для того, щоб час похитнувся, достатньо поєднати в картині два будь-які пласти, що не є спорідненими. Це створює антихронічний потік. Саме цим пояснюється вплив старих і почасти абсурдних дереворитів разом із papiers collés[470].
Подібний вплив має цілком загальну і примітивну природу. Він викликає подив скрізь, де світ починає обертатися на свою протилежність — у сутінках перед засинанням та при зміні пір року, а особливо там, де відхід зими та наближення весни зустрічають маскарадними процесіями. Буття маскується за допомогою часу і часових періодів, але ми не можемо його впізнати, адже якщо ми викриємо його, то у нас в руках залишиться сама маска. І ось уже нова мода й нове обличчя вводять в оману й засліплюють.
Але таке введення в певний стан, досягнення того місця, на якому усвідомлюється якщо й не саме мінливе, то принаймні фази його мінливості, якраз і є наближенням. І тут дороги розходяться: одна оплакує або висміює втрачену маску, тоді як інша захоплюється новою. Тут, як і серед етруських могил, існує ще й третя перспектива: радісний погляд на скороминуще.
Те, що сьогодні окреслюється модними словами на кшталт «деміфізації», є, власне, вищою мірою актуальним, але тільки тоді, коли в ньому криється проблема часу як такого — сфінкс, який вчора й сьогодні, а також завтра й позавтра ставив і ставитиме свої запитання. Тут не існує жодних планів чи програм, жодних убезпечень і рецептів; одного разу в урочисту мить, коли буття зніме свою маску, це питання постане перед кожним. І нікому не зашкодить, якщо він наслухатиме у передпокої.
Приборкання часу духовною силою, винесення його на передній план є завданням, яке ніколи не матиме кінця. При кожному зусиллі слід перевірити, настільки вдався прорив, а з ним і наближення. Історія мистецтва, яка не звертає на це уваги, в кращому разі веде тільки до естетичної диференціації.
467
469
«
470
Приклеєні папірці