Тут нічна сторона особливо похмура, таке годі знайти в будь-якому іншому великому місті, а при ближчому розгляді — то й у будь-якому меншому. І як кожна пропозиція, у великих містах пропозиція пороку сильніше виставляється на показ та більше спеціалізується. Вулиці й квартали, які служать для цього, по суті, подібні між собою, але відрізняються місцем і часом. У столицях вони інакші, ніж у портових і гарнізонних містах — ті, які досліджував Гоґарт, інакші, ніж ті, що вивчалися Тулузом-Лотреком. Є міста, за якими з давніх-давен закріпилося реноме міста Капуа[156], і, навпаки, є такі, що зумисне були засновані для того, щоб стати центрами наркотиків, азартних ігор і сластолюбства.
За час перебування в Парижі Достоєвський, безперечно, бував на Монмартрі, але не там йому привиджався престольний Ваал. У паризькій атмосфері він бачив структури порядку, в Лондоні — непристойний безлад. Тут радше можна припустити протилежне, але саме в цьому виявилася непідкупність митця, погляд якого проникає крізь соціальну поверхню, ніби крізь шар лаку на витворі мистецтва, досягаючи суті речей.
Тож знову поставимо запитання, чому сп'яніння в північних країнах породжує настільки похмуріші й сумніші образи, ніж на півдні. Звісно, там бракує вина, але бракує не безпричинно. Те саме стосується сонця й клімату загалом. Едґар По був південцем, а водночас і показовим прикладом для всіх жахіть англосаксонського затьмарення. Пекла в По і Бодлера різні — особливо через те, що в По машина постає не в її економічній, а демонічній потузі. Ворогом митця, ба навіть людини, стає механічний рух; це бачив уже Босх.
Та й відстань до того, що може забезпечити сп'яніння, на півночі є більшою; тут бракує значної частки природної, природженої радості. З другого боку, зростає хист скептично розмірковувати про неї: генії іронії, сатири, гротеску розцвітають тут пишніше, ніж деінде.
З відстанню зростає також і зусилля. Бажання втекти від чогось, щось забути, а з другого боку, щось здобути — поміж ними перебуває загальна тематика сп'яніння. Що убогіша субстанція, то глибша прірва, яку слід здолати. Після вечірньої трапези у вікторіанській родині шлях веде безпосередньо до будинку розпусти. Доробок і вчення стають «повчальними» там, де фундамент виявився надто слабким. Те, що має бути, віддзеркалюється в уявному.
І знову напрошується порівняння з пустелею. Ніцше ґрунтовно його продумав, заторкнувши як оазу, так і фата морґану. Сюди ж належить і його оцінка злочину разом із історичною проекцією в Ренесанс. Але тут слід бути обережним: у цьому плані вже Якоб Буркгардт[157] потрапляв під вплив оптичного обману, плутаючи силу й слабкість, які важко оцінити з перспективи того, наскільки вони стали згубними. Що повертає нас до Ґобіно[158]: «Потяг до чистоти крові є ознакою нечистокровного». Ще один афоризм, яким я шкодив самому собі.
Ставлення Ніцше до сп'яніння є ставленням надсензитивного; на людей такої конституції ейфоричну дію чинять уже саме сонце, повітря й показник барометра. Особливо в «Ранковій зорі[159]» це відчуття передається навіть читачеві. У передньому слові мова йде про те, що людина «напевне, хоче мати свою власну темряву, своє незрозуміле, приховане, загадкове — оскільки знає, що також матиме свій власний ранок, своє власне спасіння, свою власну світанкову зорю».
І ось ми знову перед наближенням.
Якщо відстань дуже велика, а входження, від якого ми стали залежними, стає рідкісним, тоді зростає притягальна сила проміжних та потойбічних світів. Але настає не повна пустка: занепалі вівтарі заселяють демони.
Спустошення слід осягнути в його глибині, а не в симптомах, адже у видимому не бракує різноманіття. Проте зміна прив'язана до певного місця й часу; вона має кінетичну природу. Ми летимо до полюсів, летимо на Місяць і приносимо із собою пустку. Що більше ми мандруємо, то сильніше в нас вривається повінь образів. Чому голод на образи неможливо втамувати? Він є ознакою того, що самі лише образи врешті не задовольняють. Справжня незадоволеність прагне пробитися крізь простір і час назовні.
156
157
159