Коли приходив Цербіно, то спершу мав мене збадьорити. Це вдавалося йому безпомильно, адже він мав дар переконання, який міг би бути окрасою навіть комівояжера. Якось, коли в мене починався грип, він пішов до аптеки й повернувся з піґулками, які змусив мене проковтнути. Після цього ми поїхали до Меморіальної церкви й, постійно зупиняючись, пройшли всю вулицю Курфюрстендамм[171] аж до Галензее.
Але Цербіно більше подобалося ходити на Александерплац. Там він полюбляв «заговорювати з дівками». Й справа не завжди цим обмежувалася. Загалом такі типи тільки псують усю справу, професіонали не дуже їх люблять. Але Цербіно тут був винятком. Його аж ніяк не можна було назвати гарним із себе, як Крамберґа, але він був наділений якоюсь непереборною вітальністю. Один суб'єкт, який роздавав усім нам клички, охрестив його «негром». Часом він називав його також «звіриним», натякаючи на сильний дух, який постійно його оточував.
Усе це справляло свій вплив, а ще він мав кримінальну жилку. Великий ніс, масивні губи, грубе підборіддя і блиск в очах — залишалося загадкою, як такий тип міг бути вихідцем із пасторського дому. Власну зовнішність він міг би зробити своєю професією, як то роблять деякі кіноактори, чи навіть ще краще — перевтілюватися в персонажів, яких вони грають. Одного разу я почув від дівчини з високим, пронизливим голосом, яку він підчепив своєю звичною манерою, завівши з нею розмову: «Нам просто потрібне ліжко», — це звучало як визнання професійності, зведене до найкоротшої формули.
З економічної перспективи всі ці екскурсії в часи розквіту інфляції стилістично припадали на добу експресіонізму, який змінив загальний вигляд міста. Занедбаність міських кварталів, перенаселені будинки, фасади яких уже лущилися, маси народу, які гуляли містом почасти ще у своїх одностроях — усе це було ще більше бруталізовано завдяки новим ефектам. З'явилися світлові трубки — біле, синє, червоне неонове світло, яке надавало обличчям трупного кольору. Кірхнер[172] бачив це ще 1912 року; і тут також візія митця передувала кмітливості техніки. Перед війною процес над сутенером-убивцею на ім'я Берґер дав можливість зазирнути на нічний бік перенаселеного біотопу: ходіння від одного пивного павільйона до іншого, розмови серед своїх, аж поки почне світати, неспокійна ніч, розрахунок у залі чекання Силезького вокзалу, сон до обіду, затуманене пробудження, і ніби демон починав нове коло.
Комісар поліції Треско вмів про це розповісти. Злидні залишилися, вони навіть стали загальними, але й призвели до активності. Карикатури Ґеорґа Ґросса та Дікса змінили карикатури Цілле[173], які завжди орієнтувалися на певний настрій. Про ці спазми згадують неохоче, але саме вони провіщали великі зміни. І таке почуття було в багатьох; пізніше Рудольф Шліхтер[174] писав мені, що Ґросс охоче знищив би цю частину своєї роботи.
Напруга наростала, через десять років вона досягла свого максимуму, коли націонал-соціалісти та комуністи тисячами почали збиратися у протистоянні довкола Александерплац. Сили були рівними, як не дивно, тож поліції вдавалося утримувати рівновагу й зупиняти вуличні побоїща. Заворушення були також, але трохи пізніше, коли почали зачиняти єврейські універмаги.
Досі шкодую, що попалив свої записи, зокрема і з того часу. Вони охоплювали події від народних зборів на Темпельгофському полі, де відбувся велетенський феєрверк, й аж до проскрипції в червні 1934 року. І тут мені бракує не фактів, а першого запису вражень. З фактів залишається тільки порожня мушля, там уже немає протоплазматичного руху «сірого єства», яке формується задовго до будь-якої краси чи логіки.
Коли ми їхали Янновицьким мостом, один із цих типів — напівковаль, напівселянин — поглянув на мене і сказав: «Єврей не хоче працювати молотком». При цьому його кулак гойдався туди й сюди, наче був закріплений на топорищі. Автобус, цей кошик, повний люду, якраз переїздив через річку Шпрее. Здавалося, що у воду впав камінь і від нього розходяться хвилі; кожен чув його, але ніхто не відповів. Це був новий тип мовчання, що якраз з'явився і став поширюватися: в цьому мовчанні не було ні ввічливості, ні схвалення, ні обурення, але й не було більше байдужості — напевне, всього потроху, але за своєю суттю це мовчання було чимось іншим.
Саме в такі моменти ми відчуваємо щось нове, що нас зненацька захоплює, бентежить, але водночас ми впізнаємо його з усією чіткістю, ніби завжди знали. Так само було й тоді, коли я почув вібрування першого снаряда під Оренвілем[175]. Життя підганяється під новий ключ.
173
174