Або ще на острові Зюльт 1934 року: тоді ми, відпочивальники з Берліна і Гамбурґа, із Середньої[176] та Південної Німеччини лежали на пісочку. Сонце світило на пляжні шезлонги-кошики. Картина як зі страшенно жаркого літа 1911 року — можливо, не так різко, трико були сміливішого крою. Хтось прийшов із ранковими газетами. Рема та еліту штурмових загонів уночі було заарештовано, почасти навіть страчено[177]. Данська газета писали про сотні вбитих. Щойно вони хотіли заковтнути весь райхсвер, і ось уже сидять у камері, мусять ковтати пігулки з отрутою або лежать мертві на піску.
Скільки ж могло минути часу, поки там, між пляжними кошиками, «сформувалася думка»? Дві-три хвилини. Аж тут включилися голоси, дзвінкі, енергійні, цілковито впевнені, як ворони перед курми на господарці. То були лихі хлопці, от і дістали по заслузі. Один був знайомий із берлінським обергруппенфюрером і, можливо, ще вчора цим вихвалявся. А тепер він міг його викрити й обмовити: хлопчик для насолод вищої педерастії, ліфтер, який завдячує своєю кар'єрою тим, що дозволяв, аби ним потурали.
Таке відбувалося під час усіх революцій, то ніби як перше шумовиння. Воно здається чимось незвичним, але підпадає під правило: воно передбачуване. І помилився той, хто гадав, ніби тоді настав початок кінця; він просто не знав сили пролитої крові.
Історик повинен бути обізнаним із фігурами, які повертаються; лише в цьому разі історія викликатиме повагу як наука. Тоді анатомія буде точною, пропорції піддаватимуться визначенню. Щоправда, історик є радше рисувальником, ніж живописцем, його захоплюють категорії, на які поділяється план, великі лінії. Стосовно самих подій, то освічений журналіст тут може бути попереду. Він бачив, як почали очі світитися, як здибилася шкура, як майже непомітно вилізли пазурі. Светоній залишається незамінним, без огляду на Таціта. Та й без Марціала годі обійтися. Коли під час читання ми переходимо від одного до іншого, то ніби змінюємо оптику мікроскопа. Коло зору звужується на користь детальнішої структури.
Я знову повертаюся до Александерплац, цього разу на початок тридцятих років, коли ще багато чого збереглося з характерного для рубежу XIX і XX століть. Було більше кінотеатрів, більше автомобілів, ще небагато механічної музики. Капелюх і краватка належали до обов'язкового габітусу. Кашкети вже зникли. Старі, вичовгані хідники з кайзерських часів, коли була споруджена парадна площа. Все це більшою чи меншою мірою було знищено бомбами — головне управління поліції, великі універмаги, пивні палаци, багатоквартирні будинки часів грюндерства з їхніми фасадами та внутрішніми дворами, куди в суботу заходив чоловік із катеринкою.
Коли я вивчаю план міста в 22-му виданні Бедекера[178] за 1954 рік, намагаючись пригадати старі маршрути, мені здається, що я заблукав. Я шукаю вуличні вивіски, але навіть вони змінилися; Ландсберзька вулиця зветься тепер алеєю Леніна. Я не можу знайти поштамт, де в мене щоденно були якісь справи. Де були поштові скриньки? Де була перукарня?
Будинки, в яких я жив тут або в Ганновері чи Ляйпциґу, майже всі зникли — від підвалів із вугіллям і велосипедами й до горищ, де зберігалися старі меблі, що відслужили своє. Тепер там стоять інші будинки або розташовано зелені насадження й автомобільні стоянки.
Через такі повернення здається, що прожитий час тане; реальність будинку починає здаватися підозрілою — майже як архітектурний шкіц, який виявився недостатнім, і після готового проекту його стерли. Але дивна річ: у сновидіннях все виглядає так само, як і колись — зовсім неушкоджене, навіть майже недоступне руйнації. І хоч як сильно підводить нас пам'ять, спогад залишається нам вірним. Я входжу у двері будинку й підіймаюся затертими сходами. Ось вікно, оздоблене лілеями в стилі модерн. У передпокої стоїть хазяйка, вона чула мої кроки. Питає, де я так довго пропадав.
Це було на Штралауській алеї; алея мала тільки один ряд будинків, і перед очима відкривався широкий простір Остгафена. Ми припустилися помилки, переїхавши потім до Штеґліца. У східній частині міста мені було затишніше. Місто завжди було для мене в'язницею; я часто запитував себе, що я тут роблю. Всі місця щось заміщають, але в лісі сильніше відчуваєш, що саме вони заміщають.
Пробудження було не надто радісним; після сніданку я вийшов подихати свіжим повітрям і пройшов два чи три квартали. Вулиці звалися іменами прусських міністрів — Байме, Ґосслера[179] та інших. Один з них, який займався управлінням фінансів, коли вранці їхав на роботу, мав звичку читати «Кройццайтунґ[180]»; він починав іззаду, під некрологами. Якщо помирав генерал або інший достойник, то це радувало його та здавалося добрим знаком: король зекономив ще одну пенсію. Цьому та безлічі інших анекдотів я завдячую Мартіну, якого саме тоді відвідав у Цольхові[181]; всі ці історії здавалися доповненням до мого читання «Придворних історій» Фезе[182], які викликали в мене жваве зацікавлення.
176
177
Йдеться про так звану Ніч довгих ножів, або Путч Рема — чистки в нацистській Німеччині 1934 року. Основна частина страчених належала до організації СА, очільником якої був засновник штурмових загонів Ернст Рем (1887–1934).
178
179
180
182