Відтворити в уяві тодішні вулиці мені так само складно, як і відновити те, як проходив мій день. Перебіг дня значно раніших і також пізніших періодів цілковито постає переді мною — день у лісах і болотах під Ребурґом, в окопах під Монсі, в будиночку на винограднику Іберлінґена. Все це я згадую як подальший приклад сили спогадів; саме вона скеровує та визначає пам'ять. З людьми в мене все відбувається так само, як і в «recherche du temps perdu[183]»: паризькі зустрічі закарбувалися чіткіше, ніж зустрічі в той берлінський час. Тут і там я мав нагоду познайомитися з найрізноманітнішими інтелектуалами, серед яких були колишні, теперішні й майбутні знаменитості. Але що таке слава в поворотний момент, коли навіть сама історії втрачає власні обриси? «Маґґі також знаменита», — цей вислів Ведекінда[184] не такий уже й поганий; це скоріше позначки, які прикрашають та закарбовуються. Якщо їх відкинути, то залишиться небагато.
Спати я лягав пізно; на річці повз мене пропливали вогні. Якщо день минув у класичному сенсі літератора, то ще залишається дещиця неспокою. Викурюєш сигарету, дістаєш з полиці книжку. Також добре спостерігати за квіткою, розглядати картину. З ентомологією все почалося доволі скромно — невелика здобич із Бранденбурґа, а також з Балеарів, Сицилії. Захоплення росло з кожним десятиліттям, аж поки розрослося до пристрасті старого китайця, чия пам'ять зберігає десятки тисяч ідеограм. Достатньо лише поглянути, й кожна з цих ідеограм оживає, так ніби торкаєшся строкатої клавіатури. Сьогодні вранці спершу китайський жук Mylabris[185] нагадав мені складну структуру полів Гонконгу. Цілими легіонами кружляли ці жуки в польоті кохання над квітами дикого цикорію і лантани.
Коли після тривалої паузи я повернувся до прогулянок у напрямку Александерплац, то вони припадали саме на цей порожній час. Маршрут пролягав або уздовж річки Шпрее, або через Силезький вокзал, в переддвір'ях та залах чекання якого розгорталося особливе східне життя. Його можна знову зустріти пересунутим на кілька градусів довготи на Східному вокзалі в Парижі.
Про Цербіно я вже давно нічого не чув. Проте іноді зустрічався з Едмондом — то випадково, то за домовленістю. Едмонд був лунатичним типом, природженою нічною людиною, тонкошкірий, чутливий до невизначених вражень та впливів, надсензитивний у сенсі Райхенбаха.
Щодо сприйняття особливо нічних явищ, то він міг би позмагатися з Кубіним, проте йому бракувало творчої сили. Його задоволення обмежувалося спостереженням та комбінаціями, які були з ним пов'язані. Вночі він міг довго сидіти бездіяльним. Коли щось траплялося, він замітав сліди. Якось він викрутив дверний замок, розібрав його до найменших деталей, а потім зібрав знову. Іншого разу пилочкою для нігтів просвердлив собі зуба. І хоча він часто був зайнятий книжками й паперами, у нього завжди панував ідеальний порядок. Він надавав великої ваги тому, щоб кожна річ, аж до шпильки, мала своє місце, його непокоїло, що все неможливо було зробити до останньої крапки над «і»: «Знаєте, завжди залишається щось таке, звідки знову може розпочатися неспокій, — недописаний лист, позичена книжка, ключ невідомо до якого замка».
Оте «щось» інтригувало його — як темні місця в історичних працях, особливо в мемуарах, які він пристрасно читав, але також і в приватному спілкуванні. Він цінував складні характери, але тут мала бути можливість розкрити мотиви, як розгадують загадки. В астрології він бачив для цього важливий інструмент.
Як оте «щось», яке залишалося під час прибирання квартири, під час екскурсів у історії або в характерах і завжди йому заважало, так само дражливим було для нього все непрояснене з минулого людей, чий шлях перетинався з його, а особливо коли це були жінки. Завжди, навіть у наймолодших, уже щось було раніше, навіть якщо змогти переконати самого себе, що ти в неї перший. Якщо тільки достатньо ретельно провести розсліди, то завжди виринав із кущів у саду який-небудь кузен або любий дядько за іграми в заставу.
184