І коли в його сильце потрапляла чергова голубка, всі такі речі Едмонд мусив знати. І так само як у випадку із зубом, просвердленим пилочкою для нігтів, він дошукувався до того, що врешті псувало йому настрій. Він також казав: «Про кожного існує остання правда; викрити її — те саме, що перерізати сухожилля».
Його доскіплива чепурність доповнювала загальну картину. Він почувався незручно, якщо двічі на день не міняв сорочки. Він любив приймати вночі гарячі ванни та поринати в медитації. Іноді, щоб збадьоритися, він іще до обіду йшов у турецькі лазні на Фрідріхштрасе, у центр тиранічних і чужинських насолод.
Едмонд був менш претензійним, ніж Цербіно, але небезпечнішим. Його напівмедитативний, напівлетаргічний стан переривався активними фазами, так ніби під час дрімоти він надумав якийсь стрибок. Він був єфрейтором у польському кавалерійському полку і дезертирував звідти. Якось під час страшної спеки вони захопили село й розташувалися там, ніби демони. Ці картини збереглися у моїй пам'яті в яскравих барвах східних дереворитів. Такою була зелена барва огірків, які із закачаними рукавами діставали з величезних діжок та поїдали з несказанною насолодою, тимчасом як один із кавалеристів ніс на руках до стодоли дівку, що кричала. Вони об'їдалися огірками, які у спраглих ротах перетворювалися на чистий сік; а червона хустка тріпотіла на вітрі.
Із соціологічного погляду, Едмонд був одним із кавалеристів без коня, таких у той час багато ходило по місту; їхня участь у заворушеннях, що назрівали, була доволі значною. Якщо трохи покопати, то скрізь можна на них натрапити. Всі вони попересідали на автомобілі. В Едмонда додався ще й сарматський елемент. Їздити верхи — було не тільки панським задоволенням, але й тиранічною дією. Це проявлялося в його поведінці, зокрема в еротичній.
Він надавав перевагу сором'язливим створінням, наділеним певного пишнотою, з блідим, майже білим обличчям, на якому нижня губа виступала вперед. Такий тип можна зустріти в Арозі[186] або на венеційських пастельних картинах — голубки із сяючими очима, червоним дзьобиком, білосніжною грудкою. Про інтелект мало що можна сказати, адже вони мали слухати і майже не розтуляли рота. А проте панувала добра евфонія, цілковите порозуміння, коли я сидів разом із ним та однією з цих дівчат — найчастіше в «Мокка Ефті», невеличкій кав'ярні Фрідріхсштадту[187]. Коли ж голубка бадьорішала й наважувалася на якусь репліку, він сприймав це з такою собі прихильністю: «Ти дивись — ти ж знаєш, що потім я тебе осідлаю?»
Мені здавалося, що дівчата реагували на такі речі не без приємності. Серед чоловіків усе було по-іншому; багато з них із самого початку здавалися Едмонду підозрілими. Їхній погляд він вважав неприємним: ніби обмацував, роздягав і міг набути інквізиторської гостроти. Едмонд полюбляв спантеличувати своїх співбесідників, опускаючи в розмові деякі ланки причинно-наслідкового ланцюга та викладаючи їм в обличчя більш або менш приємні висновки; а ще він мав репутацію нишпорки.
Примітивні особи вважали його стукачем; часом траплялося, що крамарі визвірялися на нього, коли він довго стояв на ринку або біля вітрини і спостерігав за загальним рухом. Дівчата, з якими він заговорював, — на відміну від Цербіно, він робив це доволі рідко — вважали його агентом поліції моралі. Вони відгортали лацкан його куртки, гадаючи, що там має бути значок поліціянта. І це було несправедливо щодо нього, адже якщо говорити в термінах зоології, тут правильно був визначений тільки рід, але не вид. І справді, його пристрастю був збір інформації. Його літературне, соціальне й еротичне життя було заповнене комбінаціями, розслідуваннями й викриттями. Все це задовольняло його само собою, як гра, як безпричинне накопичення. Заради насолоди йому не потрібно було навіть підводитися зі свого крісла, проте, як і герої Достоєвського, він безперервно був у русі.
До речі, він також був добрим шахістом. Я грав з ним неохоче, адже якщо йому вдавався нищівний хід, він не міг приховати свого задоволення, яке вже не мало нічого спільного із самою грою. З цієї причини його не любили як начальника. Його розпорядження виходили за рамки роботи або ж із ними було пов'язано щось таке, що навіть тоді, коли мало своє обґрунтування, викликало незгоду того, кого воно стосувалося. Навіть той, хто охоче виявляв послух, почувався ображеним. Я можу висловлювати тут своє судження, оскільки спостерігав за ним протягом різних фаз життя: від безробітного фланера та любителя насолод, потім — запопадливого помічника, який умів виявляти гнучкість, і до особи з більш-менш великими повноваженнями.
187