Часом наші чесноти грають проти нас, а наші вади дають нам додаткові очки. Брак зосередженості дав мені можливість легко відбутися. Все ще під дією ефіру мене тягло до палацу Ґеорґа[270]. Господар зарезервував для нервових пацієнтів окремий столик, за яким майже кожен мав на голові пов'язку. Якоїсь незвичайної поведінки там особливо не спостерігалося. Цобелю влучило прямісінько в лоба, ще й таким чином, що куля, не завдавши шкоди, пройшла між двома півкулями мозку. Щастя в нещасті, великий виграш у зловісній лотереї. Натомість Мундт утратив головне й тепер мусив вчитися називати числа й лічити, як маленька дитина. Старий камерунець із невеликим шрамом на верхній губі перебував на початковій стадії надмірної ейфорії. Ми називали його «Онґлаубліх[271]», оскільки це було його улюблене слівце. У проміжках між екскурсами про те, як би розвивалися події на Марні, якби він був на місці Генша[272], він вставляв реальні спогади переважно про час, проведений у німецьких колоніальних силах.
— Коли я чув, як хлопчина б'є в барабан, то брав свою гвинтівку й виходив у піжамі зі свого шатра.
Він розповідав, як одного разу на галявині у місячному світлі зіткнувся один на один із горилою, білі зуби якої світилися в напівтемряві. Він вистрілив у неї, навіть не почувши пострілу, — все було як уві сні.
— Потім за спиною я почув шепіт: «cartrige, cartrige[273]», — моя дівчина з племені хауса тицяла мені в руки обойму з патронами. Вона вийшла слідом за мною, тоді як у хлопців були повні штани від страху.
Він застряг у своєму маразмі серед хороших та добре приперчених історій, ніби уламок кораблетрощі, який повернувся з тропіків, і був справжнім ходячим скарбом для Шейха, який допитувався в нього про різні еротичні пригоди. Він часто розповідав про дівчину племені хауса, яка походила з камерунського плоскогір'я й була світлошкірою. І хоча він поводився з нею як із власним песиком, що сидить на килимочку перед його ліжком, очевидно, все-таки відчував до неї прив'язаність.
Одне слово, в цьому гурті я не надто привертав увагу. Окрім того в мене було трохи ясніше в голові, я почувався проникливішим, ніж зазвичай, випив трохи більше, але ще досі не був у тому стані, який настає після хорошого сніданку. Ось таким збадьореним я пішов увечері на рандеву.
І справді, пророцтво майора справдилося: ситуація стала катастрофічною. Коли посеред катастроф усе стає катастрофічним, хвилі перехлюпують, й починають поширюватися нові норми. Так було й тут. Командувач невдовзі зник за не надто почесних обставин. А з ним і майор. Їхні місця зайняли нові люди: так, місце майора посів такий собі Кляйст, для якого катастрофа настала двадцять п’ять років пізніше на південному фланзі Східного фронту. Я знову зустрів його у Ворошиловську[274].
Що ж стосується зустрічі на вулиці Фрідріхсвал, то Фредерік[275] сказав би про мене в тій ситуації так: «скаче на чалому коні[276]». Мій співрозмовник також зразу це відчув, проте поставив не зовсім точний діагноз. Якби я «добре поснідав», то він помітив би одразу. Такі речі трапляються, наприклад, під час днів народження. Те, що я проходив повз нього «слідами Мопассана», залишилося поза його уявою.
Нічні метелики привиджаються в гущавині явищ, у затінку яких снить пантера.
Ось і все про ефір. Після наркозу прийшла смута просвітлених веселощів. Таке сп'яніння заводить у глибоку криницю, все відбувається подібним способом (хоча й не зовсім таким самим), як це описує Мопассан. У мене виникла асоціація зі звучанням оркестру, який узяв високу ноту, а його мотив підхоплює другий оркестр, що звучить ніби відгомін, який модулює та видозмінює. І це відлуння дзеркально підхоплюється й поглиблюється. Після короткої паузи знову звучить перший оркестр. Спершу обидва оркестри були на чималій відстані один від одного й поступово наближалися, тимчасом як інструментів ставало все менше. Незадовго до запаморочення образ і його віддзеркалення ставали ідентичними та з довгохвильовим шемранням зливалися воєдино. Я чув ціле плетиво. У струнах, які більше не вібрують, звук відступає назад. Тон притишується, стає надто низьким для слуху.
Тобто перед нами була ніби гегелівська синтеза, гармонійно зредукована й доступна для будь-якого інтелекту. Спрощена до ритмічних вузлів. Таким чином, стає очевидним: йдеться не так про те, чому щось стає зрозумілим, як про саму необхідність, функцію розуміння загалом.
272
276
Пор. «…і ось кінь чалий. А той, хто на ньому сидів, на ім'я йому Смерть» — Об'явлення Івана Богослова, 6.8